Коли ми думаємо про час, то навряд чи сягаємо глибше, ніж життя кількох поколінь. Нам хочеться, щоб у тривалість нашого життя, життя наших дітей, і максимум онуків вкладалася ціла історія ідей, почуттів та філософій світу. Можливо, це і добре, бо так ми прагнемо відчути понадчасову єдиність його моральних та етичних основ. Ми ростемо і помираємо з впевненістю у незмінності сили кохання, у непорушності зв’язків між батьками та дітьми, у нерозривності ланцюга дружби. Так нам легше, бо попри власну унікальність, розуміємо що мільярди людей переживають схожі емоції та почуття: колись, зараз і у майбутньому. Саме у цьому я бачу головне виправдання міфів та поезії, музики та кіно – нагадувати кожному про одночасну унікальність та універсальність кохання, вірності, дружби. Про смертність тіл, але не ідей. Про нашу тимчасовість тут і вічність деінде…

Для підтвердження цих думок ми звернемося до одного з останніх фільмів видатного класика, французького режисера Алена Рене з промовистою та інтригуючою назвою «Ви ще нічого не бачили».

Фільм вирішений у абсолютно оригінальний, якщо не унікальний для кінематографу спосіб. Ален Рене взяв за основу дві ключові п’єси видатного драматурга двадцятого сторіччя Жана Ануя «Еврідіка» та «Милий Антуан, або невдала любов» і створив з них єдине драматичне дійство, яке одночасно грають актори різних поколінь. Драматична конструкція фільму, її цілісна інтонація ніби запрошують глядача на сцену, немовби пропонуючи кожному зіграти роль у трагедії життя Орфея та Еврідіки.  Текст Жана Ануя – як театрального режисера – набуває багатомірного звучання: до авторських слів додаються імпровізації акторів та інтерпретації кінорежисера Алена Рене. Останній вже пропонує глядачеві вслід за акторами промовляти слова безсмертних п’єс.

Фільм побудований так, щоб глядачі почули античні інтонації кохання, але у сучасних смислових декораціях. Простір фільму нагадує театральну сцену, обрамлену дзеркалами. Слова та емоції відбиваються луною, перекидаються на інших з напівтональними змінами. Так від прямолінійних тіней кохання формується складна фрактальна структура фільму. Ми немов розглядаємо картини зблизька: бачимо зморшки віку, мазки темпераментів – те, що зникає на відстані, чого не розгледиш у книгах і навіть в інших фільмах.

У цьому фільмі Ален Рене сміливо ламає традиційні правила кіно. Він міг собі це дозволити, адже належав до тих хто їх і встановлював. Рене творив протягом 67 років (!) і майже ніколи не відхилявся від власної дороги, навіть коли попереду було бездоріжжя. Його творча біографія стала глибокою траєкторією шляху європейського авторського кіна. Її не повторив жоден режисер, включно з колегами по Новій хвилі, тому Ален Рене став не лише славетним символом повоєнного кіно Франції, але й транскордонним уособленням інтелектуального кіно. Ціле гроно видатних французьких акторів різних шкіл та генерацій грають як ролі, так і самих себе настільки органічно, що складно відрізнити у якій з них вони справжні. Немає сумніву, що їхня участь у фільмі – це також і пошанування імені Алена Рене, якому у рік виходу фільму виповнилось 90 років! А їхня гра – ще один яскравий бенефіс французької акторської школи.

«Ви ще нічого не бачили» – це не лише фільм-театр, жанр, який так полюбився серйозним режисерам у новому столітті. Він демонструє немислимі багатьма можливості кіно у подоланні рамок інтерпретації дійсності та правил драматургії. Причому без жодних спецефектів цей фільм перестрибує умовність театральної естетики, перетворюючи кінокадр на 3D реальність. Правічна історія Орфея та Еврідіки “інтегрується” по двох змінних – авторських інтерпретаціях – спочатку Ануя, а потім Рене – і в такий спосіб стає понадчасовою.

Фільм, немов магічна томографія, аналізує кохання, дозволяє розгледіти найменші проблемні вузлики його розвитку, анулює незворотність стріли часу. Ви добре знаєте античну історію Орфея та Еврідіки: юнак спускається у царство мертвих щоби визволити з тенет смерті свою кохану. Під страхом смерті йому заборонено дивитись на неї, їм дозволено лише говорити. Цей прийом розв’язує руки драматургам: і Вергілію, і Аную, і Рене. І драматург і режисер переносять матрицю міфу у сьогодення, вкладаючи у неї сучасні екзистенційні проблеми людини. У такий спосіб хрестоматійна трагедія стає по-справжньому вічною, пов’язуючи не лише тисячоліття, але й філософські системи (зокрема екзистенціалізм) з психоаналізом.

Історія Орфея та Еврідіки замість казкового гепі-енду, натомість стає трагедією, тому що закохані не захотіли жити життям обивателів, у якому неминуче будуть обман, рутина, ритуальність, ревнощі. Тому історія кожної пари закоханих, котрі хочуть пронести життям чистоту почуттів, майже завжди стає якщо не трагедією, то непростою драмою. Адже навіть ми, діти нового тисячоліття, свої ідеали залишаємо для кіно і літератури, а у житті одягаємо інші, більш цинічні та прагматичні маски.

Ще варто додати, що в інтерпретації видатних мислителів нашого сторіччя Жана Ануя та Алена Рене ця історія стає також одвічним і ніколи не закінченим діалогом поколінь: батьків і дітей, які завжди по-різному дивляться на минуле і майбутнє. І на ціну кохання у першу чергу.

Впевнений, що цей чарівний, оригінальний і зворушливий фільм стане хорошим способом повернутися у нашу дійсність після найкращих, але таки довгих зимових свят.

Олег Яськів

Ален Рене, античні міфи, екранізації, європейське кіно, Жан Ануй, Орфей та Еврідіка, французьке кіно