Ми все ще наздоганяємо його, цей літній настрій. Ми все ще віримо, що у теплих тінях стиглих садів знайдемо загублені спогади про час коли ми були не такими. Бо життя у спогадах завжди краще: люди добріші, вчинки важливіші, речі цінніші. Нам здається, що мистецтво дочекається нас у сонячних залах галерей, у залишених на терасах книгах, у звуках нових мелодій, що виливаються через розчинені вікна. Що оживе застиглий світ домашніх предметів і кожен з них розповість якусь призабуту історію. Ми оп’яніло віримо, що для всього цього потрібен лише час і настрій. І що літо, як вірний застільний товариш, дасть нам усе це і що так буде завжди…

Цей фільм називається “Літній час”. Він французький. Він про мистецтво. Він про стосунки між близькими людьми. Про ті стосунки, які розчиняються під впливом нашого динамічного і технологічного часу. Він грається іменами художників та стилів, немов складними звуками на останньому занятті у логопеда. Він орнаментує корозію родинних зв’язків музейними цінностями і тим самим, як на контрасті, ще більше проявляє їх.

Відомий французький режисер, сценарист та кінокритик Олів’є Ассаяс хотів зробити простий мистецький фільм для Музею Орсе, а вийшло складне психологічне кіно про історію людей та художніх предметів. Фільм розповідає про родину – двох братів і сестру – які зі своїми сім’ями приїжджають до старої і хворої матері щоб вирішити долю прекрасної і дуже цінної художньої колекції, яку вона разом з їхнім покійним дядьком – відомим художником – збирала ціле життя. Разом з цим їм належить визначити і майбутнє їхнього сімейного будинку, який був символом історії французького мистецтва другої половини двадцятого сторіччя.

Режисер дуже делікатно і м’яко розгортає світоглядні напруження та ціннісні конфлікти, які проросли за довгі роки відчуження між близькими рідними. Фільм позбавлений моралізаторства, радикальних засуджень та істеричних сцен, якими зловживають в орієнтованих на масовий успіх фільмах. Навпаки, доброта і повага до людей та речей стають його необхідними моральними максимами, навіть незважаючи на об’єктивну і чесну картину, яку зображає в результаті цей фільм.

Здається, що навіть актори грають натхненно і легко. Цей фільм – не лише діалог поколінь по вертикалі і горизонталі. Це також розмова про місце мистецтва у житті сучасної людини. Більше того, саме Жюльєт Бінош, найвідоміша серед акторського ансамблю, підтримала ідею перетворити фільм з короткометражного проекту для музею імпресіоністів Орсе на повноцінній художній твір. І справді, фільм зберіг музейну делікатність та захоплену гру відомими іменами, водночас змалювавши на їхньому тлі глибоку драму трансформації сучасної родини та родинних і подружніх зв’язків.

“Літній час” – ще одне підтвердження магії доброго французького кіно, коли знову здається ніби французи володіють якимись таємними знаннями щоби створювати настільки прості і світлі фільми. Насправді, таємниць стає щораз менше і у світі кіно також. Мабуть, це все ж таки національна самодостатність і глибокі кінематографічні традиції роблять такі дива, хоча це і не так важливо коли говорити про добре мистетцво.

Фільм отримав світовий тріумф, а “Нью-Йорк Таймс” навіть назвала його серед десятки кращих фільмів 21-ого сторіччя. Мабуть, режисер таки знайшов ті больові місця сучасного суспільства, які ще можна полікувати.

Ви ж подивіться цей фільм щоби впустити у свої серця тепло останніх літніх днів, тиху доброту хорошого кіно і світлі мрії людей, які сидітимуть так близько до вас…

Олег Яськів

антикваріат, Жюльєт Бінош, імпресіонізм, літнє кіно, мистецтво, Олів'є Ассаяс, французьке кіно