Отак живеш, повільно змінюючи інтер’єри, отак ідеш, проминаючи незнайомі пейзажі. Щось робиш, імітуючи важливість, кудись поспішаєш, вдаючи ніби на тебе чекають… З кожним роком стає все менше надії ніби все під контролем, а цей світ для тебе. Притихають звуки, якими наповнювався настрій, вицвітають фарби, що повертались у снах, розлітаються слова, які хотів колись говорити…

Якраз час зійти з виснажливого орбітреку імітації. Людині просто потрібний відпочинок, коли тіло зупиняється для того щоб передати імпульс думкам, щоб розігнати фантазію та повернути мрії.

Нам потрібне досконале кіно, яке допоможе нам відчути себе та відчути інших. Знайти сили на гідні вчинки та справжню любов.

Ось вам такий фільм. “Запах жінки” Мартіна Бреста, один з тих що виправдовують мистецтво кіно.

Від однієї його назви паморочиться в голові. Вже сама вона масажує уяву та прочищує наші манери. Але після перегляду фільму отримуєш значно більше. Якщо взагалі вмієш дивитися кіно. Якщо вмієш одночасно слідкувати за екраном та за собою, якщо навчишся розділяти вигадку сюжету від правди контексту, якщо найкращими спецефектами вважаєш філософські рефлексії, а всі інші – лише їхніми згорнутими у менші розмірності проекціями.

Цей фільм отримав надзвичайну вдалу, хоча й не зовсім відповідну назву. Він є не лише екранізацією роману італійського письменника Джованні Арпіно під назвою “Морок і мед” (1969), але й рімейком фільму 1974 року відомого італійського режисера Діно Різі, який вийшов уже під новою, нелітературною назвою. Слова “Запах жінки”, безумовно, додають фільму спокусливої привабливості, але залишаються витонченою містифікацією, позаяк не відповідають уповні масштабу фільму.

Сюжет фільму розповідає історію непростої дружби студента елітної приватної школи, який шукає підзаробітку на довгі вихідні для продовження навчання та осліплого підполковника у відставці, який через відчуття непотрібності у житті, хоче прожити ці вихідні за власним планом. Поступово їхні вихідні стають двома матрицями життя і світ відкривається перед ними у своїх насолодах.

Найбільшою серед них, такою, що непомітно ароматизує повітря, є відчуття жінки, або ж запах жінки, який розлитий у словах та мріях, просторах та звуках. Апофеозом цієї насолоди стає легендарне танго Карлоса Гарделя, яке виконують Аль Пачино та Габріель Анвар посеред розкішного ресторану.

Мабуть, що його пам’ятають більшість, навіть ті, хто сам фільм не дивилися, тому що ця сцена одна з найпопулярніших фрагментів в історії кіно. І це справедливо, що цей танець знають і люблять. Несправедливо, що не пам’ятають іншого. Адже сам фільм “Запах жінки” – значно ширший і змістовно і сенсовно.

Насамперед, це філософське осмислення важливості людського життя та необхідності дотримання морального кодексу. Це притча про взаємне повернення батька і сина, це епічна персоніфікована метафора боротьби духу і матерії, це педагогічна трансляція формули успіху американського суспільства, і це також тиха мелодія пробачення та прийняття.

Коротка подорож довгим життям двох чоловіків – молодого та старшого, з відкритими очима та закритими очима  – є символічною відповіддю на багато запитань, серед яких можуть бути і такі: “Що робити коли важко?”, “Як знайти сміливість прийняти виклик, коли значно легше його оминути?”.

Тому цей фільм, безумовно, обов’язковий для перегляду не лише тим хто любить жінку (або чоловіка), не лише тим хто любить найпристрастніший у світі танець. Цей фільм обов’язковий для повторних переглядів у різні періоди життя. Адже кожна людина з часом обростає історіями, назбирує слабких вчинків та гірких розчарувань і їй просто необхідна зупинка для морального очищення. Такою зупинкою для перепочинку на життєвій дорозі може стати для вас фільм “Запах жінки”.

Нагороди: “Оскар” для Аль Пачино, 3 головні премії “Золотий глобус”.

Олег Яськів

Martin Brest, Scent of a Woman, 1992

Аль Пачино, американське кіно, володарі Оскара, екранізації, Карлос Гардель, кінокласика, танго, Томас Ньюман