Творчість – одна з найбільших загадок людської природи. Відтак, її дослідження інтригує не лише науковців – нейропсихологів чи філософів – але й “професійно творчих” людей. Тому нас так притягують літературні біографії митців або ж кіноадаптації творів про процес творчості.  А ще саме кіно є тією лабораторією, куди, на відміну від наукових, може заглянути кожен.

Саме глибоке розуміння кіно на “молекулярному рівні” відзначає почерк видатного американського режисера Романа Поланського. У своїх кращих фільмах він як мало хто інший уміє передавати інтригу та опановувати кінематографічний час. Хоча його фільми часто опираються на літературні джерела, майже завжди режисер відходить далеко від простої кіноадаптації, не стільки творячи власні інтерпретації, скільки перекладаючи мову літератури на мову кіно і тим самим створюючи авторське мистецтво у сфері “чистого кіно”.

А ще Поланський добре розуміє глядача. Він у цьому навіть дещо цинічний, адже вважає, що кіно повинно у першу чергу інтригувати та розважати, а вже його інтелектуальність може бути лише доповненням першого. Тому він цілковитий антагоніст артгаузу і так званого “повільному кіно”. Тому, блискуче володіючи “жанровістю”, він завжди різкий і швидкий, нетерплячий і провокативний. Більше того, розуміючи, що людину інтригують як правило заборонені теми, він сміливо звертається саме до скандальних епатажних сюжетів, які здатні викликати суспільний резонанс. У його загалом різноманітному на жанри доробку близько десятка фільмів, які ходять по моральному “лезу бритви”, підглядаючи за людською підсвідомістю та приватними секретами. Та й саме особисте життя режисера, яке сповнене сексуальних та кримінальних скандалів, колись обов’язково стане основою гостросюжетного трилеру фільму, побудованого на реальних подіях.

Але поки що “Засновано на реальних подіях” – це назва останнього фільму режисера. Вторуючи підкресленій камерності свого пізнього творчого періоду (“Різанина” (2011) знята для чотирьох акторів, “Венера у хутрі” (2013) для двох), цей фільм – також бенефіс дуету акторок. Але на відміну від несподівано соціально-комедійної “Різанини” та театралізовано психологічної “Венери”, тут режисер повертається до свого улюбленого жанру психологічного трилеру.

В основі фільму однойменний бестселлер відомої французької письменниці Дельфін де Віган, який у свою чергу для самої авторки має дещо автобіографічний характер. Він розповідає про психологічну і творчу кризу відомої письменниці, яку вона переживає після публікації роману про самогубство її матері. Те як вона долає цю кризу та хто їй у цьому допомагає і складає інтригуючий саспенс цього напруженого фільму.

Ми стаємо свідками чудового акторського дуету-поєдинку між Емануель Саньє (яка до того ж є і останньою дружиною режисера) та прекрасною Евою Грін. Боротьба двох жінок за власні душі, за владу одна над одною, за авторство знята у кращих традиціях інтелектуального трилеру під атмосферну і тривожну музику відомого французького кінокомпозитора Александра Деспла.

Хоча насправді саме блискучу гру півтінями, натяками, приватністю, спокусливістю, – тобто, те чим так майстерно володіють жінки, режисер провокаційно приховує за формою трилеру, пропонуючи глядачам (і чоловікам у тому числі) розплутувати клубок таємниць реального та вигаданого.

Може здатися дивовижною понад півстолітня творча потенція Романа Поланського. Але це правда. І останній фільм Майстра підтверджує його вміння залишатися актуальним та відчувати справжню природу кіно.

Нагороди: приз ФІПРЕССІ Стокгольмського кінофестивалю.

Олег Яськів

Roman Polanski, D’après une histoire vraie, 2017

Дельвін де Віган, Ева Грін, екранізації, Еманюель Саньє, європейське кіно, Роман Поланський, французьке кіно