Тепла п’янкість вечорів переливається у неспокійних тінях холодного березневого сонця, які навіть крізь цупкі штори наших закритих від світу помешкань розрізають приватні таємниці на окремі листки екзистенційних тривог. Чи люди намагаються так приховувати свої радості, а чи вірогідніше пробують закрити свої провини? Але навіщо ховати радості, вони неминуче вирвуться, бо повинні свідчити для інших. І намарно ховати провини, вони однаково просочаться назовні і проявляться ранами сумління на обличчях…

Цей фільм немов гостра голка лазеру проникає у саме серце, проминаючи оболонки наших соціальних ролей. Він зриває шати пристойності, руйнує затишні стіни буржуазності. Він безжально оголює сумління, яке поступово заповнює весь портрет людини. Адже людина – це її сумління. Навіть не думки чи мрії, а саме сумління, яке виражає нашу здатність рефлектувати на оточуючий світ та ставлення до інших. Роздумуючи над визначенням сутності людини, перебираючи сотні означень, які відображають еволюцію її духовності, здається мені, що дуже довго і надто часто філософи та й ми самі в години відвертостей легковажили цією функцією людського розуму. Адже вчинки, покликані сумлінням, завжди найправдивіші. Ти можеш програти як людина соціальна, можеш позбутися матеріального, можеш втратити свободу і навіть життя, але завжди залишишся переможцем як людина духовна якщо чинитимеш за сумлінням. Тому що голос сумління невмолимий і відповідь на нього – неминуча, як би ми цього не приховували.

Це дуже проста історія. Режисер Крістіан Венсан взагалі розповідає тільки прості історії, які годі розрізнити від повсякденного життя (як до прикладу у прекрасному “Горностаї”). Це ніби і не кінорежисер переповідає їх, ніби й не якийсь письменник вигадує романи, а твій друг, сусід чи просто випадковий перехожий, з яким опинилися за одним столиком ховаючись від раптової зливи. Якщо ця історія вартісна, то далі все залежить від вміння одного розповідати, а другого – слухати. А час, дощ чи вино стануть всього лиш доречними декораціями для театру, де гратимуть почуття.

Фільм «Спільники» – екранізація роману Жоржа Сіменона, письменника, якого знають як майстра детективної прози з життя поліцейських, літературним символом якої став образ комісара Мегре. Романи ці непогані, але виглядає що не найкращі у спадщині бельгійського майстра. Адже він писав і романи психологічні, в яких детективна складова є лише контуром для глибокого аналізу крайових людських станів. У таких романах відкриваємо зовсім іншого Сіменона. У них головним стає сумління, яке є складною функцією пристрастей. Пристрастей часто нелегальних і надто складних щоби давати прості відповіді в межах екранного часу.

Сюжети детективних творів слід розповідати вкрай обережно зі зрозумілих причин. Тож і я цього не робитиму. Зазначу лише те, що фільм не з тих, в яких інтрига полягає у заплутаному сюжеті. Навпаки, все зрозуміло з самого початку. Проте якраз ця очевидність і стає найбільшим викликом як для персонажів, так і для глядачів. Дилема, моральна та етична, перед якою постають герої, миттєво переформатовує їхнє звичне життя з його усталеними ритуалами, соціальними зв’язками, професійними обов’язками, дрібними обманами та допустимими неправдами.

В емоційному епіцентрі «Спільників» – прагнення досягнути щастя у коханні одруженим респектабельним чоловіком, що вимагає не лише від нього, але й від оточуючих, порушення усталених морально-етичних правил, які опосередковано і несвідомо спричинюють трагедію. Уся подальша внутрішня боротьба героїв з почуттями провини і складає захоплюючу інтригу фільму. Обман, або ж гріх перелюбства у християнській термінології, разом зі страхом правди стають пекельними випробуваннями для їхнього сумління. Мінімалістична художня композиція фільму, спаяна в нерозривний ланцюжок причинно-наслідкових дій лейтмотивом маршу з Бетговенівської сьомої симфонії, зображає перед глядачем екзистенційні муки сумління найвищої температури. У такій єдності форми та змісту фільм сягає вершин кращих психологічних творів літератури та кіно і ми знову повертаємося до потреби переоцінити літературний талант Жоржа Сіменона.

Пам’ятайте, що цей фільм з тих, які вимагають максимальної уваги та співучасті глядача. До деталей побуту, до жестів героїв, до їхнього мовчання і до ретельно продуманих слів. Він свідомо знятий немовби очима героїв щоби полегшити прочитання не лише їхніх внутрішніх діалогів, але й своїх.

Фільм “Спільники” стовідсотково не залишить байдужим. І він точно збурить своїми хвилями поле вашого власного сумління, незалежно від ситуацій, в яких довелося або ж ще доведеться опинятись. Прийнято говорити “не дай, Боже” потрапити у схожу ситуацію. Але чесніше і краще попросити для кожного сил слідувати своєму сумлінню і не схибити.

Олег Яськів

Christian Vincent, Les complices, 2013

детектив, екранізації, Жорж Сіменон, Крістіан Венсан, французьке кіно