On 31 березня In есеї 1

Нічний потяг до Лісабону (режисер Білле Аугуст, Німеччина-Португалія-Швейцарія, 2013)

“Що таке людина без своїх таємниць?” Зрештою, кожна людина – це таємниця для іншого. Наше життя – це довга мандрівка у лабіринті людських таємниць, в якій ми часто помиляємось, але деколи здобуваємо дивовижні перемоги духовного злиття.

Одне з головних призначень мистецтва розгадувати людину у всіх проявах її сили та слабкості. Кінематограф наближає нас до розв’язків цих складних завдань.

Адже нам потрібні приклади вірності ідеям та жінкам. Нам потрібна формула поваги до слова та шляхетності вчинків.

Фільм “Нічний потяг до Лісабону” видатного данського режисера Білле Аугуста – про повернення до власних образів, які ми бачили у мріях на початку дорослого життя.

Білле Аугуста – визнаний інтелектуал, естет і гуманіст у європейському кінематографі. Більшість його фільмів – серйозні дослідження людської природи та світових культурних і політичних сюжетів, які знаходили глибокий відгук у вдячних глядачів та суворих кінокритиків.

І цей фільм, знятий за романом-бестселлером Паскаля Мерсьє, зроблено з величезною повагою до слова і думки. Він взагалі дивовижно герметичний і універсальний. Рідко який фільм можна слухати з закритими очима, віддавши власній фантазії владу знімати своє кіно. З іншого боку, цей фільм можна дивитись і без звуку, насолоджуючись зображенням та за грою акторів складаючи власні діалоги. Саме глядач стає справжнім автором фільму, тому що все найголовніше відбувається всередині людини. Такий ефект – найбільший успіх будь-якого режисера і одна з таємниць творчого стилю Аугуста.

Фільм повертає вдячність за прожите і надію на те, що ми будемо врятовані від нудьги та марноти. Що “страх самотності, який визначає наше життя”, не перетворить нас на корабель, який втратив управління.

У лабіринтах вуличок Лісабона, у маршрутах подорожей героїв можна віднайти розраду самотності, з якою кожен з нас неминуче коли-небудь зустрічається. У вечірніх пейзажах чи гітарних мотивах португальських фаду можна підібрати натхнення на нове кохання чи порятунок старого.

Усі ці дивовижні етичні та метафізичні подорожі у часі та просторі відбуваються на тлі епохи португальського диктатора Салазара та “революції гвоздик”, під час якої людська природа проявлялася найвиразніше. Коли потрібно було жити не довіряючи ані друзям, ані родичам, і водночас залишатись справжньою людиною. Кому як не українцям будуть зрозумілими виклики перед якими постане кожен, хто вирішить боротися з диктатурою. Але особливий шарм фільму у тому, що політичні ноти не домінують, а лише підсилюють людські інтонації.

Героям фільму, як і нам, потрібна “свобода, щоб відкидати жорстокість світу”. Сліди цієї високої свободи – свободи від страху, рутини, пристосуванства, міщанської моралі, ми можемо віднайти у фільмі. А ще нам потрібні інтонації сонця, якими наповнена Португалія, блакить моря, яка у Португалії залишилась у керамічних візерунках на будинках, фантазія ліній, яка проявляється у звивистих вуличках старих міст.

Фільм настільки переконливий, що віриться, що вслід за героєм фільму до нас прийде переконання про «помилковість думки ніби вирішальні моменти нашого життя, що змінюють його напрями, повинні бути яскравими і драматичними. Найчастіше якщо наше життя змінюється, то воно змінюється тихо і непомітно».