Час, щораз стрімкіший, поступово розмиває нашу цілісність. Цілеспрямованість уже давно не є синонімом античного «Пізнай себе» і навіть не наближається до християнського «Пізнай ближнього». Маємо стільки приводів для зневіри у марність пошуків коханої і спорідненої людини що занурення у роботу чи кар’єру стає транквілізатором нашого життя. Але немов молитва у мовчанні, останньою надією залишається здатність розрізняти деталі живого портрету окремої людини у соціальному павутинні стереотипних персональних профілів…

Таким є сучасне французьке кіно – уважним до повсякденного, до камерних деталей приватного життя, якими тільки й можна намалювати правдивий портрет людини. Звісно, мова йде про вибраних режисерів, які, втім, формують тенденцію, яка, у свою чергу, переростає у школу і традицію. Традицію співчувати людині у її локальних труднощах. Традицію, яка формує внутрішній етикет уникання пафосу та драматичних перебільшень щоб викликати співпереживання у залі, а по виходу з кінотеатру – і на вулиці чи на роботі.

Можна називати це реалізмом, можна психологізмом, але важливо, що сучасний кінематограф значно частіше ніж раніше намагається зрозуміти людину і передавати ледь помітні відтінки її перетворення.

Перед нами доволі рідкісний зразок «суддівського кіно», яке, однак, дуже популярне у глядача вже понад півторіччя. Популярне завдяки кінематографічним удачам класичних фільмів Сідні Люмета («12 розгніваних чоловіків»), Отто Премінгера («Анатомія вбивства») чи Анрі-Жоржа Клузо («Істина»), які переконали, що фільми про суддівські процеси можуть бути цікавими не лише юристам, а й мільйонам “профанів”, що часом вони можуть бути більш інтригуючими, ніж властиво кримінальні драми. Популярне ще й тому що таке кіно є верхівкою детективного жанру, дуже часто ігнорованою авторами, що однак вабить законослухняного глядача, який сидить у затишній безпеці своєї домашньої вітальні чи якогось вечірнього кінотеатру.

Французький режисер Крістіан Венсан, зберігши форму, привніс іншу інтонацію в усталений жанр такого кіно, створивши радше інтимну драму, ніж «анатомію процесу». Професія героїв та антураж дії йому потрібний для того щоб подарувати людині надію та сили змінити своє особисте життя через пере-народження кохання, яке, здавалося, вже було загублене назавжди під уламками життєвих клопотів. Фільм одразу руйнує дистанцію формальності та умовності з глядачем, доторкаючи його своїми смисловими інтонаціями, промовчаними фразами, невербальними діалогами, які виправляють траєкторію власне судового процесу та суддівського вироку. Тобто, справжнім суддею стає не просто незворушна сила закону, а жива сила любові.

Фільм демонструє той різновид реалізму, який стоїть поруч, а то й за спиною, людини, а не просто декларує піклування про її соціальні потреби, як це часто було у минулі часи кіно. Таким чином глядач має справу не з нестійким політичним грунтом, на який намагались встановити свої фільми навіть найкращі режисери-класики, а з гуманістичним кіном, яке у першу і єдину чергу хвилюється за правдиве трактування людини у її відносинах зі собою та іншими. Не задля засудження чи возвеличення, а заради простих і тихих обіймів. Відтак, найбільшу інтригу складає не сама справа про смерть (чи вбивство) немовляти, а проявлення, немов на фотопапері, характерів персонажів, які жодного стосунку до цієї справи не мають і виявляються настільки близькими до нас, заглиблених у своїх професіях, справах, сім’ях, що й не відрізниш про кого насправді цей фільм.

Оцей подвійний фокус уваги – на кримінальній історії одного подружжя, що розглядається у суді, та любовній історії іншої пари, яка судить перших – дозволяє утримувати увагу з перших і до останніх хвилин. Дві головні історії орнаментуються побутовими деталями процесу та психологічними ескізами другорядних персонажів (співробітників, присяжних, свідків), які, як і в житті кожного з нас, у сумі відіграють не менш важливу роль, аніж найближчі. За всім цим повноголоссям людських образів цікаво підглядати, тому що це одна з реплік сучасного європейського суспільства, частиною якого ми себе вважаємо. Але найбільше виграють ті, хто впіймає та прийме цю поліфонію сюжетних тем і насолоджуватиметься їхнім контрапунктним перегукуванням. Хоча цей фільм можна сприймати і в перекладенні «для однієї руки»: або як драматургію суддівського процесу або як розвиток любовної історії, однаково глядач залишиться задоволеним і з надією.

“Горностай” з усіх граней хороший фільм. Позначений переконливою акторською грою Сідсе Беннет Кнудсен, яку відзначили престижним Сезаром, та нагородою Венеціанського фестивалю за головну чоловічу роль Фабрісу Лічіні. З майстерними і лаконічними діалогами, за що його сценарій отримав головний приз у тій же Венеції. Та й ви у цьому переконаєтеся.

Тому приходьте. Будемо разом слідкувати за людьми…

Олег Яськів

Christian Vincent, L’Hermine, 2015

26 лютого, вівторок о 18.30 у кав’ярні Штука на вул. Котлярській, 8

Венеціанський кінофестиваль, володарі Сезару, кохання, суддівський процес, французьке кіно