Це нам тільки здається що розуміємо людей. Втішаємо себе ілюзіями ніби знаємо правила життя. Вважаємо, що правильно розв’язуємо задачі міжособистісних стосунків. Наївно думаємо що маємо право на істину.
Насправді людина – це необроблений камінь, в якому прихована форма її душі. І коли дивитися байдужим оком на людей, які тебе оточують, то нічого крім кам’яних брил не побачиш. Форма іншої людини проявляється лише тоді, коли у твоєму погляді народжується цікавість, а у серці – співпереживання. Як тільки сам стаєш художником, який прагне розгледіти приховане, інтерпретувати очевидне. Позбавити інших оболонки закритості.
Тоді відбувається чудо пізнання. Світ відчужених людей оживає яскравими характерами, драматичними пристрастями, помилками та перемогами. Набувають сенсу поняття ближнього та чужого. Приходить нарешті любов. Адже любов – це завжди унікальна історія пізнання та прийняття, служіння та вдосконалення. Вона може обдарувати, але може також і вбити…
Часто, надто часто, нам бракує сил чи бажання розгледіти ближнього. Обходимося усталеними правилами життя, які неминуче спрощують унікальності. Уникаємо ускладнення задачі, підсвідомо боїмося розгледіти у комусь щось сильніше, ніж маємо самі. Форматуємо чуже життя за конвейєрними лекалами пристойності, не залишаючи шансів на інші сценарії стосунків. У результаті втрачаємо істину, якщо взагалі
шукали її.
Режисер Анрі-Жорж Клузо мав особливий дар наближатися до правди, помічати в закритих оболонках людських історій пульс почуттів та енергію пристрастей.
У його фільмах скульптурно проявляються справжні мотиви вчинків та ламані лінії сильних характерів. Він часто говорить про те, про що інші мовчать. Причому так майстерно веде розповідь, що майже не залишає шансів залишатися безпристрасним.
Через це місце Анрі-Жорж Клузо у французькому та світовому кінематографі особливе і, можна сказати, що персональне. Він не просто класик, великий серед великих. Він – один з небагатьох, які йшли своєю дорогою, не відхиляючись під впливом інших тенденцій. Навіть появу “нової хвилі” французького кіно він зустріч стоїчно, продовжуючи рухатись власною траєкторією.
Яскраво талановитий, максимально чесний, Клузо у першу чергу – блискучий оповідач гостродраматичних історій. Ідеї його фільмів хвилюють, а режисура захоплює інтригою. Недаремно його називали “французьким Гічкоком”. Порівняння доречне лише частково і, швидше, поверхнево. Адже як і великий англієць, Клузо є майстром створення напруженої атмосфери та гострих сюжетів. Але на відміну від свого візаві, він значно глибший у психологічному аналізі.
Яскравим зразком такого драматичного та психологічного кіно є його фільм “Істина”. Історія короткого життя молодої красуні, яка прагнула справжнього кохання та свободи поглядів.
Здавалось би – тема для кіно тривіальна. Проте в руках режисера цей сюжет перетворюється у поєдинок моральних позицій, у змагання філософій життя – врівноваженої респектабельності “життя за правилами” та небезпечної гри за право на “свободу від правил”. Перед нами картини з життя паризької молодіжної богеми шестидесятих, коли відсутність грошей компенсувалась бажанням вести вільний спосіб життя, творити “мистецтво” і гратися почуттями. У таке середовище потрапляє проста, але надзвичайно красива молода дівчина, яка не рахуючись з умовностями, прагне віднайти власну формулу щастя в любові.
Прикметною ознакою фільму є те, що він побудований у вигляді судового процесу, який дозволяє сценаристам максимально точно показати тогочасну (та що казати, і сучасну) мораль “умовностей” суспільства, і є одним з кращих відображень судових процедур в історії кіно.
Але, безумовно, головним козирем фільму є виконавиця головної ролі – велика французька акторка Бріжіт Бардо. Режисеру вдалося розкрити у акторці, окрім незаперечної зовнішньої краси, справжній дра
матичний талант і ввести її у коло великих кінодів.
Як і в кращих фільмах Клузо, “Істина” утримає увагу глядача до останнього кадру, викликає неоднозначні емоції сміливістю вчинків героїв. Зрештою, запрошує до дискусії.
Нагороди: премія “Золотий глобус” за кращий фільм іноземною мовою
Олег Яськів
Henri-Georges Clouzot, La vérité, 1960
Telegram