On 23 вересня In есеї 1

Про тіло і душу (режисерка Ільдіко Еньєді, Угорщина, 2017)

Осінній ліс піддається часу і мазками вітру, які анімують втомлене листя, оголює темряву своїх таємниць. Ми любимо таку осінь, – яка хоче розповісти нам більше, ніж ми знаємо і навіть те, що боїмося дізнатися. Ми любимо такі розмови, – які виходять за межі буденності, розфарбовуючи наші біографії значеннями і знаками.

Кіно – це також розмова. Інколи навіть інтимніша, ніж з друзями чи батьками. Бо у ній не потрібно говорити, достатньо слухати – себе і когось, незнаного тобі автора, який незбагненним чином говорить про тебе. Достатньо мовчати, бо кіно не почує і не осудить тебе. Воно або залишиться в тобі, або ж пройде повз. Але після зустрічі з ним матимеш більше шансів на те що тебе почують інші: ті що навколо, ті до кого нарешті заговориш, ті з ким захочеш прожити до смерті…

“Про тіло і душу” саме такий фільм. Він немов рентген проникає крізь тілесну оболонку і просвітлює почуття. Навіть більше – це мікрохірургічне проникнення за лаштунки людської душі, туди де народжується любов.

Режисерка Ільдіко Еньєді створила дивовижно тихий та інтимний фільм. Історія зустрічі двох споріднених душ, тілесні оболонки яких страждають від холоду світського життя, а спільні сни притягують самотні душі. Історія передумовленості їхньої зустрічі, неминучості їхного кохання, нерозривності їхнього зв’язку.

Фільм вражає своїм внутрішнім спокоєм та впевненістю, з якою авторка говорить про найінтимніші почуття. Це ще більш дивовижно, бо з кожним роком розвитку кіно здивувати не так технічно, як змістовно, стає щораз важче. Але досвіченій угорській режисерці це вповні вдалося. Правильна інтонація, продумана образність, фактурні актори, відточені діалоги, врівноважена операторська робота, навіть співвідношення звуків і тиші забезпечили непересічність цій роботі.

Фільм отримав незаперечне визнання на Берлінському кінофестивалі, номінувався на Оскара. Географія доброго кіно розширяється. Невелика Угорщина завдяки плеканню неперервності традицій національної школи ще від часів творчості Іштвана Сабо з подиву гідною періодичністю продовжує дарувати світу прекрасне авторське кіно.

Людина не даремно не довіряє дійсності. Є щось таке у її арсеналі пізнання що дозволяє вірити у те, що поки що неможливо виміряти розумом чи інструментами. Цей фільм не моралізує і не пропагує банальні істини або ж ідейні доктрини. Він просто говорить своє тихе слово на користь того, що існує в людині те головне, про що варто все ж таки мовчати…