On 25 серпня In есеї 1

Госфорд-парк (режисер Роберт Олтмен, США, 2001)

Холод, немов невидимий привид, пробирається крізь пересохлі шпарини зістарілого літа до розніженого сонцем тіла. Поки що він лише легко погладжує, тонізуючи ідеями розум, але нам уже хочеться затишку теплого місця, де можна вмоститися зручніше щоби слухати неквапливі інтригуючі історії або ж вони просто насняться і повільно будуть забуватися при раптовому пробудженні.

У таких історіях обов’язково має бути відокремлене місце, куди збираються персонажі, що покликані силами станових чи соціальних обставин; заплутаний клубок їхніх любовних та родинних стосунків; і таємниця, яка освятить їхні історії тривкістю у часі або ж загадкове вбивство, яким розітнеться чиряк непробачених образ.

Здавалося б, після цілого сторіччя кінематографу з його розкішними детективами та зворушливими салонними драмами, братися за сюжет за такими лекалами буде ризиком для професійної репутації. Проте Роберт Олтмен разом з письменником Джуліаном Феллоузом коли приступали до написання сценарію “Госфорд-парку”, мали на гадці щось зовсім інше, ніж черговий костюмований детектив. Адже Олтмен ніколи не вважав себе автором саме такого жанру фільмів, а для Феллоуза цей фільм став трампліном до тріумфального телевізійного мінісеріалу “Абатство Даунтон”. Тобто, ризики якщо й були, то лежали у сфері високих художніх очікувань глядачів від видатного режисера – єдиного у США володаря найвищих нагород “великої трійки”: золотої пальмової гілки Канського, золотого лева Венеціанського та золотого ведмедя Берлінського кінофестивалів.

Тому Роберт Олтмен зняв кіно, яке любив і вмів робити – епічну ретродраму, що віддзеркалює образи суспільства і палітру характерів свого часу. “Госфорд-парк” повертає нас у передвоєнні тридцяті роки і занурює у контрасні світи британського суспільства – світ аристократії та світ прислуги. Напередодні другої світової стало зрозумілим, що світ перших поступово зникає, а другі здобувають гідність. Паритетність їхнього співіснування дуже важлива для режисера, який у своїй творчості обстоював справедливість і ніколи не шкодував гострих каменів на відполіровану добрими манерами вітрину суспільства споживання.

Відтак, перед нами постає парадна експозиція по-осінньому стигло прописаних персонажів, настільки вірогідних у своїх манерах та мотиваціях, що всі разом складають груповий портрет свого часу, величну фреску достойну пензля Босха чи пера Толстого і як кожен вартісний твір мистецтва, доторкається силою своєї образності та морального тембру аж до нашого часу та наших сучасників.

Марно розповідати сюжет цього розкішного фільму. Звісно, що надихали його авторів романи Агати Крісті та класичний, ще передвоєнний фільм Жана Ренуара “Правила гри”. Проте “Госфорд-парк” залишив далеко позаду найкращі зразки детективного жанру в кіно, які йому передували або ж прийшли пізніше. Завдяки витонченому відчуттю епохи, яке з заворожуючою достовірністю проявилося у декораціях (запаморочлива інтер’єрна розкіш британських палаців), костюмах (як сидять фраки на чоловіках і підібрані плаття для жінок різного віку!) та напрочуд атмосферній музиці шотландського композитора Патріка Дойла (який включив також пісні легендарного валлійського ретро-співака Айвора Новелло), вийшло кіно найвищої проби, у якому кожна, навіть другорядна роль зіграна переконливо.

Те що добрих акторів у фільмі багато – очікувано. Знятися у Олтмена для кожного, навіть для зірки – велика честь і підвести метра не можуть навіть найбільші з них. Тому й не підвели ані Мегі Сміт, ані Крістін Скотт Томас, Емілі Вотсон, Гелен Міррен, Клайв Овен та інші менш “зіркові” актори.

Роберт Олтмен у цьому фільмі підтвердив репутацію найбільш європейського серед американських режисерів, якого в першу чергу цікавить психологізм героїв, повага до предметної цінності дійсності та критичне сприйняття моралі суспільства. Його “Госфорд-парк” під формою захопливого детективу (вже лише це рідкість) приховує глибоко прописані долі героїв, яким пристрасно співпереживаєш та викриває низьку моральну пробу європейського суспільства, байдуже тодішнього чи теперішнього, перетворюючи фільм у реквієм за поствікторіанською епохою.