On 9 червня In есеї 2

Малена (режисер Джузеппе Торнаторе, Італія, 2000)

Влітку хочеться дивитися на гори, слухати хвилі моря, стояти у затінку липи дивлячись на розпечені кам’яниці.

У якийсь напівдрімотний момент ці бажання можуть сплестися в образ жіночої краси, розчинений на міжкордонні реальності і сну. Мружачись від цілорічної втоми, віддаєшся мріям, немов вітру у далеких ліванських кедрах. Заледве чуєш м’які впевнені кроки і звіддаля бачиш жіночий силует античної краси. Тут вступають скрипки, гасне світло, ще можна додумати тріскотіння старої плівки. І починається фільм…

Назвемо його «Малена». Так вирішив його режисер Джузеппе Торнаторе. Він також співучасник наших снів. Він також любить жінку більше ніж себе. А свою рідну випалену сонцем Сицилію понад усі інші землі незрівнянної Італії. І це вони з композитором Еніо Моріконе склали гімн земній красі у подобі Моніки Белуччі. І всю цю красу – живу і нерукотворну – благословив теплим оком камери оператор Лайош Колтаї.

Бо хіба змінилися італійці від часів давньолатинських скульптур чи ренесансного живопису? Яка ще земля стане кращим п’єдесталом для жінки, ніж ця застигла у часі репліка величної Римської імперії?

Насправді фільм «Малена» – це не лише вираження зачудування від Божої краси у формі жінки. Це також і проста, дуже земна і від цього драматична історія нещасливої від своєї краси та вірності жінки, що протікає на вулицях знайомих нам міст. Де сусіди знають більше про інших, ніж про себе, а маски друзів та ворогів орендуються на перетині кожного кварталу. Де слава в очі, а ганьба у спину. Де краса – небезпечна лотерея, яка загрожує банкротством.

Ретроісторія від видатного італійського кінорежисера вже стала класикою. Майже недосяжним еталоном поєднання екстазу краси і психологічного діагнозу людським спільнотам. Як пройти крізь заздрощі і спокуси, як пронести крізь надто земне, переповнене гріхами середовище дар краси фізичної не пошкодивши чин краси духовної? Героїня фільму страждає від своєї краси. І жодні пожадливі погляди чоловіків не врятують її від помсти морально закостенілого суспільства. Суспільства, яке не терпить відхилень, не зносить винятковості. Лише після того як маска життя співкладається з шаблонами суспільної моралі, людині повертають її гідність.

Еталонний фільм метрів сучасного кінематографу, досконалий в операторській роботі, музиці і акторстві. Еталонна притча про добро і зло, любов та ненависть, красиве і огидне.