On 25 березня In есеї 2

Майбутнє (режисер Міа Гансен-Льов, Франція, 2016)

Наша свобода закінчується там, де починається свобода іншого. А, можливо, наша свобода існує тільки там, де починається свобода іншого? Хіба без іншого, якого ми зрозуміємо і полюбимо, можна бути по-справжньому вільним? Як відчути свободу і не виявитись врешті-решт самотнім? Як любити, залишаючись вільним?

Ці питання є пунктуацією нашого життя. Вони постають самі, у несподівані моменти, часом у найскладніших життєвих ситуаціях. І відповіді на них формують інтонації наших думок та мелодії нашого життя.

Так, ми прагнемо досягнути свободи, маневруючи власними поглядами і почуттями. Справді, ми рухаємося життям, довіряючи і втрачаючи. Безсумнівно, формуємо власне майбутнє з помилок минулого. Відроджуємо з попелу інтимні почуття щоби знову спробувати полюбити свободу іншого.

Дивовижно чутливий до проблем сучасної європейської людини фільм французької режисерки Мії Гансен-Льов навіть назвою випереджає наші думки. Майбутнє, про яке ми мріємо, рідко виявляється таким насправді. Люди, котрих любимо чи довіряємо, інколи виявляються слабкими і ненадійними. Наша технологічна і соціальна мобільність, яку плутаємо зі свободою, виявляється неефективною, коли йдеться про збереження інтимних почуттів.

Фільм “Майбутнє” ненав’язливо і щиро говорить про глобальне через особисте. Його героями є не якісь віддалені абстрактні французькі інтелектуали, а фактично ми з вами, тому що він легко “натягується” на будь-яку європейську матрицю, включно з українською.

Це переконлива життєва драма про сорокап’ятирічну жінку, викладача філософії, яка любить свою роботу і сім’ю, але в якийсь момент опиняється перед серйозним життєвим викликом, перед гіркою свободою і непевним майбутнім.

Цей фільм ніби йде услід нашим крокам, десь інколи випереджаючи думки та страхи, і поступово, навіть упродовж екранного часу, стаючи невід’ємним від нашої підсвідомості. Він делікатно повертає нас у сучасний європейський контекст, нагадуючи що ми також є складовою кризи самотності і свободи.

Велика акторка Ізабель Юппер блискуче органічно входить у роль сучасної незалежної і самотньої жінки. Її соло – драматичну партію сильної жінки – делікатно огранюють інтелектуальні деталі, чи то прекрасна музика Шуберта і Франка чи літературні фрагменти з “Нової Елоїзи” Руссо, або ж розмови про філософію. У результаті фільм, залишаючись інтимно камерним і змістовно доступним, розростається до складної метафори про межу свободу і ціну любові сучасної людини.