Це як ранкова медитація чи вечірня молитва. Як пригоршня вічності у наших кишенях. Як фізичний прояв нематеріального. Його слова уникають проявлення, губляться у поглядах, усмішках, доторках. Це воно, кохання подароване людині щоб вона переступала межу реальності, будувала в собі людину духовну.

І хоча про кохання пишуть найбільше, немає відчуття що сказано все. Коли таке станеться і останнє слово буде написане, людство закінчиться і його не врятують навіть трансгалактичні переселення.

Але на щастя ми ще маємо шанс. Відчувати непомітне, мовчати про найважливіше, дарувати найдорожче. Писати, малювати, фільмувати, обводячи контури кохання, виділяючи для кожного власний фрагмент його таємниці.

Габріель Гарсія Маркес уже помер. Більше нічого не напише. Нам залишається заглядати в його слова, немов у дзеркала власної душі і писати власні історії про кохання. Або переносити на екран його історії і приміряти на себе. Так як це зробив добрий британський режисер Майкл Ньюел, наважившись екранізувати “Кохання під час холери”.

Не вірте, що добру літературу неможливо екранізувати. Все вирішує співмірність талантів та ще робота глядача, який у таких випадках також стає співавтором.

Фільм вийшов добрий. Протяжний як і проза письменника, бароково декорований деталями, маркований виразними персонажами, прикрашений жінками, тропіками та сексом. Але головне те, що у ньому залишився Маркес. Маг слова і людських пристрастей. Залишилося неповторне відчуття втрати часу, яке відчув кожен, хто читав його романи.

Переглянути цей фільм для читачів Маркеса – ніби потрапити у галерею його образів, побачити сон про вічне кохання. У цьому фільмі на кохання чекають, його відшуковують серед ерзаців, відхиляючи пелюстки тілесних пристрастей, його обрамлюють у шляхетну повагу до суперника.

Історія Флорентіно, який чекав на свою жінку ціле життя, буквально ціле, до глибокої старості, притлумлюючи біль чекання колекціонуванням коханок та кар’єрним зростанням. Історія Ферміни, яка вірно любила обох своїх чоловіків. Історія Хувеналя, який любив свою дружину, по старомодному приховуючи почуття та коханку. Три подорожі тривалістю у життя, остання – на кораблі під символічним прапором холери, який повинен відгородити закоханих від світу, дати ще трохи часу на своє кохання.

Але й крім кохання цей фільм вартий уваги. У ньому зліпок епохи, він передає час, простір, природу, яка обплітає людину, сонце, що розпікає пристрасті та висушує злість.

Весна оголює груди. Буквально і метафорично. П’янить та інтригує. Спеку літа вже можна відчути. Вічність кохання також.

Приходьте. Ви знаєте куди і за чим…

Олег Яськів

Love in the Time of Cholera, Mike Newell, 2007

Зберегти