In есеї

Дикі історії (режисер Даміан Сифрон, Аргентина, 2014)

kinopoisk.ruСвіт латиноамериканського кіно до сих пір віддалений від нас як і сам екзотичний континент. З цією віддаленістю розмиваються уявлення про оригінальність та красу культури цих країн. І навіть велика літературна школа магічного реалізму не багато додає для розуміння внутрішнього світу пересічних мешканців латиноамеринської країни. А вони є носіями дуже різних та оригінальних культурних світів.

Аргентина – найбільш європейська і зрозуміла європейцям країна з цього континенту. Буенос-Айрес – південноамериканський Париж – відлунює навіть у Львові на майданчиках, де молоді і не дуже танцюють танго і в книганях, де переважно молоді купують Кортасара, Касареса чи Боргеса.

Не менш цікавим є сучасне аргентинське кіно. Воно активно втручається у конкуренцію з європейськими і американськими фільмами, здобуває Оскари та канські пальмові гілки. Воно підкоряє свіжістю та професійністю, яку не очікуєш від настільки далекої країни. Свого часу ми переконались у цьому, коли переглядали у Кіноклубі прекрасну “Таємницю в їхніх очах”.

Ось і “фільм Дикі історії” режисера Даміан Сифрона став аргентинським криголамом, який представляв країну на Оскарі, викликав сенсацію на Канах, переміг у Сан-Себастьяні та став кращим латиноамериканським фільмом 2014 року. Фільм був спродюсований Педро Альмодоваром – а цей геній сучасного кіно має бездоганний смак на таланти.

За жанром “Дикі історії” – це чорна трагікомедія. Шість історій, які розповідають про людей в екстремальних, проте побутових за характером ситуацях. Кожна з них насичена такою напругою, що неможливо відірватися. У той же час у кожній присутній хороший авторський гумор, такий собі антистрес для глядача від впізнавання знайомих обставин. Тому цей фільм принесе вам радість, але також і серйозні думки.

Герої цього фільму виглядають навдивовижу зрозумілими нам. Ніби й немає відстані у понад 10 000 кілометрів. Навряд чи знайдеться глядач, який не впізнає себе хоча б в одній з історій, отримавши нагоду глянути на себе з боку.

Після низки психологічно навантажених фільмів, які ми з задоволенням дивились та переглядали у Кіноклубі, з наближенням новорічних свят хочеться трохи розвантажити нашого глядача і запропонувати разом подумати над тим, наскільки схожими, але й водночас несхожими є люди, розділені кілометрами, мовами і традиціями.

Тому нас чекає вечір латиноамериканського кіно. Справжнього! Такого, що аж заздриш аргентинцям, які окрім великої літератури і футболу, мають таке добре кіно…

Олег Яськів

Relatos salvajes, Damián Szifrón, 2014