Спекотна літня погода неминуче відносить нас у сни, де ми опиняємося в оточенні інших культур та пейзажів, а також розпочинаємо екзистенційну подорож у власну підсвідомість. Можливо, там “де нас немає”, ми знайдемо нарешті своє власне “я”…

Фільм великого Бернардо Бертолуччі – це не стільки запрошення у літо з туристичним післясмаком, скільки серйозний аргумент на долю тих, хто втрачає власну притомність у нашому жорстокому і схематизованому світі. Це модель,  де програвати можна красиво, а шукати порятунку від безвиході – подорожуючи через чужі цивілізації, облизуючи підсолені пересохлі губи та затуляючи обличчя від безжалісного гарячого вітру…

Цей чудовий фільм – суцільне кінематографічне марево, яке огортає з перших хвилин і цілком підкоряє волю. У якийсь момент під час перегляду здається, що відчуваєш гарячий африканський пісок на зубах і пересушену шкіру. А ще нервово оглядаєшся – чи не втратив найдорожчих людей, чи не залишився наодинці з власними поразками, чи місто, у якому живеш, залишається твоїм.

Небагато є фільмів у світовій скарбниці, які б настільки відображали запах і подих літа, його екзистенційну проекцію на людське існування, як «Під пологом неба». Ще менше таких, яким би вдалося поєднати присутність літа з відчуттям простору, часу та місця людини у лабіринтах життєвих доріг.

Орієнтація на смаки організаторів Канського кінофестивалю – не найгірша чеснота. Співпадіння наших смаків з “їхніми” – такий собі варіант естетичної гри у класики. Не так давно класика світового кіно італійця Бернардо Бертолуччі відзначили почесною і цілком заслуженою нагородою у Каннах за вклад у розвиток кіномистецтва.

Адже Бертолуччі – один з моїх улюблених режисерів. Один з нечисленної когорти великих італійців, які продовжують утримувати славу кіно своєї вітчизни. Один з небагатьох у світі режисерів, який знімає фільми на однаково високому рівні, тобто такі, які можна (і потрібно) дивитись завжди і без застережень.

А ще – добра нагода спільно спостерігати за, мабуть, найкращою в історії кіно роботою видатного оператора Вітторіо Сторраро, постійного партнера та однодумця великого Бертолуччі.

Тож продовжуємо занурюватись у літо і у власне підсвідоме – повільно, обережно…

Олег Яськів

The Sheltering Sky, Bernardo Bertolucci, 1990

Бернардо Бертолуччі, Вітторіо Сторраро, Джон Малкович, кіно Італії, переможці Канн