Якщо від людини відібрати марнославство з його примарами фінансового та кар’єрного успіху, позбавити надмірної прихильності до політичних конструкцій, то залишиться проста формула, яка вкладається у вузькі координати сім’ї, а ще точніше – любові. Розв’язком добрим теореми життя стає ілюзія щастя, трохи гіршим – самотність. Не пишу “правильним”, бо хто знає остаточний критерій правильності?..

Поставлений за п’єсою класика італійської літератури, нобелівського лауреата Луїджі Піранделло, фільм відомого італійського режисера Габріеле Сальватореса “Щаслива сім’я” успадкував від літературної основи увагу до “маленької людини”, яку зараз правильніше називати “звичайною людиною”, нашим сучасником, сусідом, другом, собою, врешті решт. Історії різних людей, які за фантазією сценариста стають однією сім’єю, картують різні періоди життя людини і позначають його проблеми та радощі, прокладаючи дороги до справжності. У сміливу форму легкого “кіно-театру”, де реальність переплітається з умовністю, режисер обрамлює широчезний спектр проблем сучасної людини – від повітряно-дитячих до гравітаційних і незбагненних. Проте усі вони – з оптимізмом виходу, який розсіяний у повітрі як весняний цвіт. Від цього “Щаслива сім’я” набирає легкості та здіймається понад складними інтелектуальними конструктами та кумедними спецефектними конструкціями і витає у повітрі десь між сном та мрією. З певною умовністю запозичення можна навіть сказати, що цей фільм – як деякі чоловіки зі смаком говорять про смачних жінок – розкішний, тобто красивий, глибокий і багатообіцяючий.

“Всі щасливі сім’ї схожі між собою”. Продовження цієї думки творчо і різноманітно розвивав не лише Толстой, а цілий пласт класичної літератури та кіно останніх сторіч. Здавалося, додати щось складно. Але Габріеле Сальваторес має особливий талант відшуковувати нові форми, у яких вічні ідеї та проблеми осучаснюються і стають тінями нашого життя. Для режисера важливо виразити для глядача найголовніше, змусити його перестати бути глядачем, тобто стороннім, а натомість стати екранним героєм цього короткого фільму. Далеко не кожному серйозному автору таке вдається, а ще менше людей готові відкрити свою міру самотності та “нещасності” і прийняти допомогу від мистецтва.

Ми ж пробуємо говорити про найголовніше і будуємо дружній інтелектуальний простір, де людина може не тільки висловити свою думку про фільм і свій час, але й допомогти ближньому. Хоча б тому, що сидить поруч. Хіба не варто заради такого дивитися добре кіно разом? Хіба не варто любити трохи більше, ніж себе?..

Happy family, Gabriele Salvatores, 2010

Олег Яськів

Габріеле Сальваторес, кіно Італії