Солодкою, майже інтимною правдою є сила невисловленого перед словом. У погляди, жести, звуки, фарби дуже часто ми вкладаємо більше, ніж у фрази, які втрачають сакральність. Людина мріє, щоб найпотаємніше було висловлене невербально. І вірить у можливість перетворення гіршого у краще, у реальність прощення та дієвість покаяння.

“Мовчання моря” – дивовижний за делікатністю внутрішнього світу фільм. Історія кохання між німецьким офіцером та французькою дівчиною – при першому, неуважному погляді – насправді розгортається у притчу про внутрішню – і тому найважливішу – боротьбу між почуттям та обов’язком, пошук гармонії між сум’яттям та повагою. Все у цьому фільмі стримане і через це всього у ньому достатньо і нічого не забагато – ідеальний короткий роман, психологічно точний розріз людської свідомості у кризовий період.

Однойменний роман відомого французького письменника Веркора продовжує болючу та актуальну для повоєнної Європи лінію стосунків жертви і палача, поневоленого і загарбника. Інтерпретацій антиномії “ворог-свій” на тлі другої світової війни створено, можливо, й забагато, щоб тепер виокремлювати найголовніше, віднаходити мистецтво серед публіцистики та пропаганди.  У цьому ж фільмі головний ракурс лягає не на звичний вже ідеологічний присуд нацизму, і навіть не на моральну можливість колабораціонізму. Ситуація життя під окупацією потрібна авторам для того, щоб вичистити серед намулу головне в природі людських почуттів. Як зароджується кохання, з чого починається сором, чи є межа каяттю, чи людське важливіше за політичне і чи може людське визволити людину з пут обставин та систем… Здавалося, перелічені проблеми тягнуть на фундаментальну філософську працю. Проте “Мовчання моря” приклад як засобами кіно і майстерної режисури, послуговуючись лише тонким інструментом метафор та вічної музики, можна дати багато відповідей та інтелектуальних поштовхів для думаючої людини.

Режисерові “Мовчання моря” вдалося створити гармонійний і світлий фільм. Красивий у найвідповідальнішому сенсі. Фільм – як маленький живописний шедевр, який не просить визнання, але переконує з першого погляду. Такий, що коли закриваєш очі, то повертає образи або породжує власні рефлексії.

Особливо звучатиме цей фільм для нас, українців, які так близько відчули гравітацію вирви окупації. Прямих аналогій, звісно, немає і бути не може, бо там було протистояння двох рівних культур, а в нас є змагання проти хаосу і варварства. Але душа, наша душа саме зараз сприйме цей чудовий фільм глибоко і з особливою вдячністю.

Le silence de la mer, Pierre Boutron, 2004

Олег Яськів

кіно Франції