“Людина – це сталь, а танк – всього лиш купа заліза”. Ці правильні слова написані на ізраїльському танку, зісередини, так щоб солдат міг їх прочитати. І коли стане зовсім важко, прочитати знову…
Ці правильні слова сьогодні вписують в історію українські військові, видавлюючи Зло з нашої землі. Переконання, що людина – найміцніший матеріал, повинно дійти до кожного, хто живе і дихає разом з країною. Тоді його ефективність стане досконалою. Де б він не перебував – на полі бою чи в тилу. Саме так нація перетворюється на гартовану сталь.
Ми повертаємося до Кіноклубу з програмою, яка співзвучна нашому часу. Цим самим створюємо єдине поле співпережиття з усіма хто бореться та допомагає.
Фільми, які дивитимемося сьогодні – не про війну, а про людину на війні. Вони, будучи кращими зразками у своєму жанрі, насправді глибоко антивоєнні за філософією. У цих фільмах геополітика та пропаганда справедливо винесені за рамки важливості. І перед глядачем залишається сама людина, зі страхом та відвагою, слабкістю та силою, розгубленістю та впертістю.
“Ліван” ізраїльського режисера Самоеля Маоза – автобіографічна експресіоністична фреска про арабо-ізраїльську війну 1982 року. Драматична історія танкового екіпажу передає всі глибинні відтінки життя молодої людини на краю прірви. Підсилює кінематографічний ефект геніальна операторська робота, завдяки якій стирається межа між фікцією та реальністю, а вузький мікросвіт танка стає метафоричним образом ковчега апокаліпсису, у якому знаходять місце усі людські емоції. Пульс війни переданий глибокою грою акторів та рядом вражаючих за драматизмом та майже документальних за змістом сцен. Тобто, фільм – рідкісний зразок рівноваги форми та змісту. Разом з тим, незважаючи на свідоме прагнення авторів максимально передати реалізм жахіть війни, маємо приклад чистого мистецтва, без компромісів на псевдогероїзм та комерціалізацію. Історія солдат з усіма людськими слабкостями, які вони пробують подолати, набагато переконливіша за пригоди супергероїв, оскільки пропонує реальний шлях для кожного перемогти в собі страх та залишитись людиною.
Один з кращих антивоєнних фільмів за останні десятиріччя. Цілком заслужений Золотий Лев Венеційського кінофестивалю та нагорода кінокритиків ФІПРЕССІ від Європейської кіноакадемії.
Другий фільм, котрий подивимося – це анімаційна короткометражна фреска про двобій двох льотчиків “Шляхи ненависті”, створена режисером Даміаном Неновим у найкращих традиціях сучасної школи польської анімації. Цей короткий шедевр – метафора природи людської ненависті, яка, може й потрібна на війні, але водночас знищує саму людину.
Я не впевнений чи для перемоги у війні потрібна ненависть до людини. Швидше, сталева воля та безстрашне серце. Але лють до ворогів, яка не дозволяє відступати і програвати – просто необхідна. “Шляхи ненависті” – дуже глобальна у філософсько-моральному вимірі робота, незважаючи на малий хронометраж. У ній знайдеться місце і для такого розуміння шляху справжнього воїна.
Війна, немов ріка, ввійшовши у яку, ти приречений змінитися. Українці зараз проходять цей суворий досвід. Тому ми приречені змінитися! Приречені навчитися добре воювати і припинити скигліти та множити пацифізм. Інакше, про те що станеться, навіть боюся думати. Але не станеться. Тому що ми переможемо!..
Samuel Maoz, Lebanon, 2009
Damian Nenow, Paths of hate, 2010
Олег Яськів
Telegram