Олексій Роговик

Білле Аугуст та його блискучий фільм, з неймовірною грою акторів (Джеремі Айронс, Джон Хастон, Шарлотта Ремплінг та Бруно Ганц), проникливою музикою за авторством Аннет Фокс, витриманий у кращих традиціях драматичного кіно постає перед нами не тільки як глибоке драматургічне оповідання, але й є тим важливим елементом тенденцій, що формуються на наших очах у модерному кінематографі.

Фільм створює можливість споглядати один з образів сучасного світу, що описаний у романах Ж.-П. Сартра, Г. Гессе і І. Ялома. Самотній науковець, що спеціалізується на вивченні стародавніх мов, педантичний і пунктуальний (не дарма у філософії подумує думка, що пунктуальність – це особливість самотніх), що грає у шахи сам з собою, що поглинений рутиною свого існування, спогадами про колишнє життя, що втратив смак життєдіяльності у своєму закритому внутрішньому світі в силу специфічних подій з великою пристрастю і зі всіх сил ловить історію португальського письменника Амадео де Прадо, історію, що заставить його встати на шлях переосмислення свого власного життя, шукаючи себе по-новому. Цей шлях переосмислення призведе до фундаментальних роздумів про сутність диктатури політичної, що мала змогу заглянути на простори держав різних континентів (у нашому випадку мова йде про час політичної диктатури Антоніу Салазара у Португалії), та диктатури внутрішньої, особистісної у якій основним і беззаперечним конструктором внутрішнього світу та зовнішньої поведінки виступає головний мозок.

Змальовуючи реалії політичної диктатури за час Салазара режисер з неймовірною точністю і силою акцентує увагу на реаліях страшних періодів людської історії, коли влада у повній мірі і різноманітті була насиллям над людьми, їх долями та свободами. «Ви не знаєте, що таке жити і не довіряти одне одного, ані друзям, ані родичам». Це періоди історії, що і палачі, і їх жертви намагаються забути з великою силою, але сторінки людських страждань і відповідальності час від часу все одно випливають на поверхню знову, щоб дати нам шанс задуматись над тим, щоб уникнути подібного у майбутньому. Уникнути таких історій, коли чесного лікаря піддають народній анафемі за те, що він врятував життя одному з представників диктаторського режиму, коли онука не розуміє, чому на похоронах її дідуся сльози є лише на її щоках, що деякі усвідомлення особливостей історичної ролі пращурів спричиняють думки про самогубство, коли талановитим піаністам в процесі дізнання, назавжди ламають руки (що чаша, що налита до верху, стає однією з найбільшим життєвих складностей), ламаючи у той же час і дух, коли церква прославляє відвертих убивць, коли навіть для того, щоб вберегти своїх побратимів приходиться усю необхідну інформацію тримати не на папері, а у своїй пам’яті, коли діти повинні лише шляхом обману своїх батьків здобувати собі можливість збиратись у протестному середовищі, щоб просто висловити свою думку, щоб почитати Карла Маркса, Жана-Поля Сартра чи Глена Міллера. У цьому середовищі, де не має свободи політичного, культурного та фізичного існування, де дружити, любити, ненавидіти, боротись, мати спільні цілі чи слабкості видається не таким вже і простим процесом, бо як і по філософії роману Д. Оруелла люди видаються мурахами, яких лупою спопеляють заживо. Страх стає домінантою суспільного співіснування. І ці події видаються не такими значними з точки зору вічності, але питання полягає у іншому: чи віримо ми у вічність?

«Як могло статись, що боги прогледіли, що деякі люди, безумовно поважні, стали вважати себе рівними богам».

Та не менш, а можливо і більш важливою темою кінокартини стає питання внутрішньої диктатури людини, питання її внутрішнього порядку, питання співвідношення «життя» та «існування», впливу минулого, питання ролі осмислення, філософствування у житті людини, вплив факту смертності усіх живих істот, природи життєвих змін. Головний герой кидаючись у розслідування драматичної історії насправді кидається у пошуки шляхів до розуміння самого себе, винайденні рецептів подальшого існування.

«Коли ми покидаємо місце, де жили, ми залишаємо там частку себе. Ми залишаємося там, хоч ми його і покинули. Буває, що ми можемо змінити щось у собі тільки повернувшись туди. Коли ми повертаємось туди, то ми повертаємося до себе, залишаючи позаду пройдені нами шляхи, але повертаючись до себе ми стаємо самотніми. Отже, страх самотності визначає все наше життя. Він не дозволяє нам робити те, про що ми будем шкодувати».

Це і є однією з ключових дилем наших життів. Життя – це внутрішня категорія? Чи основні свята відбуваються всередині нас як і основні драми, чи не народжуються та помирають люди усередині себе? Нам постійно потрібно робити вибір (цінностей, моделей спілкування) при усвідомленні того, що час не повернути назад, а попереду є обмежене існування, що завжди завершується смертю і часто, на жаль, передчасною смертю. Саме завдяки таким умовам нас час набуває форми плинності і минуле набуває особливого значення. «Ми живемо тут і зараз. Усе, що відбувалось раніше і в інших місцях – це лише минуле, що давно забуте», але минуле має набагато більшу силу і живучість, ніж ми б хотіли вважати.

Людина дивується також і самій собі, тому, що вона не може навчитися забуттю і що вона назавжди прикута до минулого, як би далеко і як би швидко вона не тікала, ланцюг біжить разом з нею. Чи не диво, що мить, яка настільки ж швидкоплинна з’являється, як і зникає, як і виникає з нічого і перетворюється на ніщо, повертається знову, як привид, і порушує спокій іншої, пізнішої миті. (Ф. Ніцше)

Та ми не просто повертаємось у майбутнє, але й з великим натхненням консервуємо своє «життя» чи своє «існування» перетворюючи перше або друге на клітку.

Вони в цих клітках живуть і пересуваються по життю. Вони скаржаться або страждають мовчки. Або роблять хорошу міну при поганій грі. Вони брешуть собі і оточуючим. Вони вірять в свою брехню. І ніхто з них не хоче виходити зі своєї клітки, хоча там їх ніхто не тримає. Якій нормальній людині захочеться змінювати те, що вона вибудовувала багато років. (Ю. Свіяш)

Очевидним фактом морального порядку є те, що людина – одвічна жертва своїх же істин. Але в рівній мірі їй належать і спроби вирватися з того всесвіту, творцем якої вона є. (А. Камю).

Питання плинності все гостріше і гостріше розкривається у розвитку сюжетних ліній, що стрибають у різні періоди життя головних героїв. Та головним здобутком розвитку відповідних сюжетних ліній стають не відповіді, а якісна постановка питань.

«Якщо ми у нашому житті реалізуємо лише малу частину того, що у нас закладено, то куди зникає все інше?»

«Що ми можемо і що ми повинні зробити з тим часом, що нам відведено? Відкрите і безформенне легке як пух у своїй свободі та важке як свинець у своїй невідомості. У мене є бажання осмислити кожну хвилину мого життя, щоб потім знати шлях, який я, саме я, повинен пройти». 

А все це осмислення і дійсно, відповідно до поглядів Фрейда чи Лоренца, відповідає і залежне від глибокого усвідомлення і переживання через те, що «людині настає кінець». «Молоді ми вважаємо, що смерть нас не стосується. Вона як тонка паперова стрічка, що обгортає нас, лише трохи торкаючись нашої шкіри. Але коли це все змінюється? Коли ця стрічка починає сильно стискатись? Щоб у кінцевому випадку задушити». 

Не менш актуальною постає теза про те, що єдиною сферою життєвості стає сфера інтимних відносин. І тут стається Фіністера. «Ми поїдемо, полетимо, у нас будуть наші мрії, наша мова, спільний світ, спільні запахи». Одержимість нею та своєю мрією, яку він хоче для себе, але не для неї, яку вона не готова прийняти, життя на краю всесвіту – це велике очікування, на яке вона не готова. Чому ж він того не знав? А може відповідь полягає у запитанні? «Чи можна пізнати сутність іншої людини, не будучи цією людиною?» Уява – наш останній притулок, але поля у віршах значно зеленіші, ніж вони є насправді. Будь-яка людина – це сукупність взаємодії і змін різних елементів і одна з головних проблем полягає в тому, що ця змінність залишається поза увагою, що ослаблена. «Помилково думати, що вирішальні моменти нашого життя, що змінюють його напрями, повинні бути яскравими і драматичними. Найчастіше, якщо наше життя змінюється, то воно змінюється тихо і непомітно. У цій мовчазній тиші є особливе благородство.» Це особливе благородство і є тою особливою життєвою логікою, рікою, що змінює русло без вибухів та галасу, а під покровом ночі та без зовнішніх поглядів. Така хаотичність процесу розвитку особистості неодмінно призводить і до іншого висновку про те, що «справжній режисер життя – це випадок, режисер жорстокий, співчутливий і чарівний», бо випадок слід розуміти як шанс, вибір. «Головне в житті грає той сценарій життя, який ти сам написав. Чого тобі у ньому треба досягнути і що пережити. Треба навчитись долати страх смерті і не боятись досягти того, чого хочеш, бо ніхто крім нас не внесе поправки до цього плану. Найважливіший момент у житті – це той, коли усвідомлюєш, що те, що ми хотіли досягти є недосяжним, а тому треба навчитись жити так, як жити не хочеться», бо вибір є завжди, але не завжди він нас влаштовує. Ми дивимося на різні життя і порівнюємо, кажемо собі, що його світ, її життя надзвичайні, а наше – це ніщо, воно нецікаве, видається незначним. Вони змінювали і грали своїми долями, що у кінців їх і згубило, але вони жили, а наші життя такі, які вони є, бо як боротьба проти політичної диктатури так і боротьба проти самого себе, проти диктатур усередині кожного з нас вимагає надвеликих зусиль і потребує занадто багато часу.

«Я б не хотів жити у світі без храмів, мені потрібна їх краса і велич як противага брудно-сірому кольорові уніформи. Я люблю божественні слова біблійних писань. Мені надає сили їх поетичність. Мені потрібен їх глибокий зміст, щоб не стати слугою нічого не означаючих слів диктаторських лозунгів. Але є ще один світ у якому б я не хотів жити. Світ у якому інакодумство підлягає анафемі і багато прекрасних речей проголошують гріхом. Світ, що виправдовує тиранію, гніт і вбивства і найабсурдніше, що церковні кафедри пропонують усе вибачити цим людям і навіть полюбити їх. Тому ми повинні не просто відкласти Біблію у сторону, ми повинні її викинути, бо у ній лише пусті слова, пусті як сам Бог. У своїй всемогутності він спостерігає за нами усюди, вночі. Він записує усі наші думки і дії. Але що таке людина без її таємниць, без думок і бажань, які вона знає лише одна? Чи знає Господь, що він обікрав наші душі своєю непомірною цікавістю? Чи душа обов’язково повинна бути безсмертною? Чи хоче хтось жити вічно? Як нудно знати, що все, що трапиться сьогодні, у цьому місяці, році, у цьому земному житті, що все це не має значення. Ніхто не знає що таке жити вічно. Це благословенно, що ми цього не знаємо, але одне ми знаємо точно. Рай вічного безсмертя – це пекло. Смерть і тільки смерть доповнює кожну мить красою і жахом, тільки смерть робить час, що нам відведений, живим. Невже Господь цього не знає? Чому він лякає нас свої безсмертям, що насправді лише безкінечна пустота. Я б не хотів жити у світі без храмів, мені потрібна краса їх вітражів, їх холодний спокій, їх скорботну мовчазність, велич їх поезії, але так само сильно мені потрібна свободи від усією жорстокості цього світу. Одне неможливо без іншого і ніхто не може заставити мене зробити між ними вибір».

Олексій Роговик

кіно Данії