Як тяжко б’ється серце в сум’ятті розуму. Як важко вдихнути на повні груди, коли бракує повітря. Як складно залишатись вільною людиною, коли довкола стільки протиріч. Життя може здатися легким лише коли не думати про ближнього. Інакше, як тільки ти допускаєш співчуття і віднаходиш у серці справжню любов, уся складність світу відкриває свої важкі брами. І ти залишаєшся наодинці. Зі страхом, з байдужістю, з відповідальністю, зі своєю непогасною любов’ю. З Богом, нарешті.

Крістіан Мунджіу творить кіно, яке, немов катетер, проникає у вени, розтікається з кров’ю по всьому організму, заполонює розум і навантажує серце. Уже вдруге він вичавлює сентиментальні води з Європи, залишаючи чистий еліксир прозріння. Спочатку він вразив Канни фільмом «4 місяці, 3 тижні, 2 дні», остаточно переконавши світ, що нове румунське кіно – це не екзотична розвага для європейських інтелектуалів, минуща як будь-яка мода, а серйозна терапія новітньої свідомості, яка прописана надовго.

Крістіан Мунджіу прийшов не один. Їх, народжених в агонії радянської Румунії, виплеканих суворою пострадянською дійсністю, прийшло у Європу відразу ціле покоління – молодих, талановитих, сміливих, вільних. Крім нього ще Крістіан Немеску, Корнеліу Порумбою, Крісті Пую, Каталін Мітулеску. Серед них він, можливо, найкращий, найпереконливіший. Але всі разом вони свідчать Україні приклад як можна творити справжнє і успішне кіно з ще важчої, ніж у нас дійсності.

Безумовно, явище румунського кіно не виникло раптово і з нічого. Реалізм, повернутий обличчям до людини, виник значно раніше в Європі. Просто останнім часом приходить розуміння, що тільки таке кіно – позбавлене гламуру, манірності, популізму, мелодраматизму, гіперінтелектуальності – може говорити з людиною потрібною їй мовою. Тому найбільші європейські режисери вибрали шлях правди, щоб дістатися до серця людини. Тому Ларс Трієр, брати Дарденн, Жак Одіар, Крістіан Мунджіу – полюсні координати сучасного європейського кіно. Кожен, хто бачив хоча б по одному їхньому фільму, пам’ятає те запаморочення, яке викликали вони. Це майже фізичне відчуття того, що ми абстрактно називаємо “силою кіно”.

Фільм “За пагорбами” – якраз таке сильне кіно. Дивовижно, що воно близьке Європі, хоча значно зрозуміліше має бути нам, адже зроблене у православно-пострадянських координатах. Але, можливо, у цьому й немає дива. Адже коли залишаєшся наодинці з Богом, озброєний лише силою любові, ніхто не має переваги, ніхто не знає де вихід…

3 призи Канського кінофестивалю

Олег Яськів

Cristian Mungiu, Dupa dealuri, 2012

кіно Румунії, Крістіан Мунджіу