“Високого жанру більше немає і він не повернеться. Я взагалі впевнений, що мистецтво померло. Постмодернізм був останнім, що художник міг запропонувати світові. Сьогодні створення творів мистецтва у їхньому колишньому розумінні неможливе. Це не залежить ані від масштабу особистості митця, ані від таланту. Не буде сьогодні ані Сальвадора Далі, ані Леонардо да Вінчі, ані Тарковського. Ніхто сьогодні не в стані створити велике мистецтво. Не існує більше роботи з новими формами. Сьогодні ми переходимо на новий вид комунікації. Я би назвав його духовною комунікацією між енергіями та свідомостями. Глядач приходить у театр або кіно для діалогу…”.

Чи не вперше власний текст я розпочинаю чужими словами. Але ці слова, попри деяку категоричність, влучно відображають розуміння місця і місії сучасного мистецтва і кіно зокрема.

Ці слова звучать ще більш переконливо, тому що сказані саме митцем, а не критиком, творцем, а не інтепретатором. Талановитим, думаючим, небайдужим і ще достатньо молодим режисером, який створює фільми з усвідомленням їхньої сили або безсилля.

“Танець Делі” – остання робота Івана Вирипаєва, одного з найяскравіших представників нової хвилі російського кіно. Ціле покоління талановитих режисерів живлять своєю енергією потужну традицію російського кіно. І слід визнати, що завдяки їм російське кіно як було, так і залишається одним з кращих у світі. Деякі його зразки – справді найвищої проби якості – глибокі, драматичні. Щоправда, багато фільмів, відображаючи стан свідомості сучасної людини (і російської, зокрема), виходять похмурими і навіть депресивними.

Проте це зовсім не стосується Івана Вирипаєва. Він – режисер “світлої сторони життя”. Його фільми – легкі і тому піднесені, хоча й змістовно глибші, ніж у колег. Водночас, вони настільки сильні, що здатні допомогти людині подолати тягар життя і піднятися у простір світлих ідей та мистецтва. Нагадати людині, що для того “щоб вижити у сучасному світі, необхідно усвідомити, що ти і світ – єдине ціле. Ти і є цей світ, а не просто живеш у ньому” – знову процитуємо режисера.

“Танець Делі“ – легкий і водночас дуже незвичний фільм. Майже неймовірний за формою та мовленевою культурою. Цілковито авангардний, просякнутий театральною естетикою, духом Джойса, Беккета і Хармса, фільм звучить як бароковий концерт на теми життя і смерті, кохання і вірності, духовності і співчуття. А сприймається набагато легше, ніж “жанрові”, але бездарні стрічки про любов чи супергероїв. Слова у структурі цього фільму слугують фоном, на якому, як на фотопапері, проявляються справжні думки, які у такому контрасті проникають глибоко в душу. Симетрія простежується не лише у структурі, але навіть у інтуїтивній взаємодотичності назви фільму та музики Боріса Грєбєнщікова.

І формально, і змістовно, це дуже “неросійський“ фільм, якщо мати на увазі ментальні та політичні аспекти кіно і наше, українське, їх сприйняття. Мені здається, що “Танець Делі“ – рідкісний і яскравий зразок чистого мистецтва, нового кіно, про яке говорить режисер. Яке ми шукаємо. На яке чекаємо…

Олег Яськів

Иван Вырыпаев, Танец Дели, 2012