In інтерв'ю

Любіть кіно (розмова з Олегом Яськівим про кіно і не лише)

Як часто Ви дивитесь фільми? Які? Про що? І чи всі вам подобаються? Раніше я взагалі майже не дивилась фільмів, а в кінотеатрі не була уже кілька років. І не тому, що мені не подобаються фільми. Я ж хочу подивитись таке кіно, аби мене пройняло, аби фільм став для мене подією.

І от така можливість у мене з’явилась. Друзі порадили піти у «Кіноклуб з Олегом Яськівим». Людей було небагато, але після першого перегляду я зрозуміла, що ці люди, як і я, не люблять дивитися щось або усе підряд, тому…

–  Ваше захоплення добрими фільмами – звідки воно?

З дитинства… Як все зазвичай. Щоправда, “любов з кіном” у мене пізня, вона прийшла десь у студентські роки. Але до того була література, музика. Без їхнього всепоглинаючого місця у дитинстві, мабуть, не з’явилося б захоплення кіно. Саме тому я завжди оцінюю кіно комплексно і великого значення надаю його музичному вирішенню чи літературному стилю.

З літературою мені складніше виділити певний початок. А от з кіном та музикою було схожо – імпульс, поштовх, який раптово відкрив “браму сприйняття”. Тож у кіно я увійшов завдяки Сержіо Леоне та його епосу «Колись в Америці».

– Яким фільмам і режисерам надаєте перевагу?

Це, звичайно, індивідуальне – преференції у кіно. Я добре відчуваю фільми Бертолуччі, Леоне, Кустуріци, Трієра, Міхалкова, братів Дарденн, Звягінцева, Аменабара, Кісльовські, Торнаторе, братів Коенів, Формана, Рейгадаса, молодшого Германа, Віконті, Альмодовара. Може, не повний перелік, але це ті, що справили на мене найбільший вплив. Хоча якщо я не назвав тут імен багатьох класиків, це не означає, що я їх не люблю. Просто з цими у мене більше спільного.

– Окрім фільмів у Вас ще є велика музична добірка. Яку музику слухаєте?

Про музику я вже говорив на початку. Її люблю довше і скажу відверто, вважаю, музику найвищим видом мистецтва. Щоб пояснити це потрібно говорити окремо, але, здається, що саме у музиці – цілком абстрактному мистецтві – людина найближче підноситься до Бога. Музика не відтворює подібне, не дозволяє бачити знайоме, як в інших формах мистецтва. Проникнення у природу музики – найкоротший шлях до гармонії. Можливо, через це її так багато, і поганої в тому числі. Бо у кожного свій шлях.

Я намагаюсь слухати різну музику, навіть дуже просту і популярну. Бо навіть майже у кожному примітиві можна віднайти щось вартісне. Якщо шукати. Але, звичайно, що люблю класичну музику, включно з сучасною академічною, захоплююсь джазом, включно, знову ж таки, з сучасними тенденціями. Є чимало цікавого у рок-музиці, електронній музиці. Називати найбільш улюблених композиторів чи команди, думаю не варто, бо це займе час та переобтяжить увагу. Достатньо сказати, що музику я люблю навіть більше, ніж кіно та літературу. А музична добірка, мабуть, більша, ніж кінематографічна, і майже рівна літературній.

– Як виникла ідея створити Кіноклуб? Як довго він існує?

Давно, ще на початку дев’яностих, коли я відчув, що краще дивитись добре кіно не самому, а з друзями, то зрозумів, що моя квартира усіх не здатна розмістити. Десь тоді я прийшов до думки, що потрібно шукати більшу аудиторію. Так виникла ідея кіноклубу. Причому про існування кіноклубу у радянський період я почув уже пізніше. Тобто, якось прокладав дорогу самостійно. Спочатку це була Погулянка і звичайний телевізор, згодом університет з такими ж умовами. І лише з 2000 року перейшов до “Ляльки”, з якою співпрацював до 2007 року. Та співпраця була доброю – мене розуміли і не перешкоджали. Це було найголовніше у процесі, коли кристалізувалися ідея та форми Кіноклубу. Поступово сформувався, як мені здається, особливий стиль нашого Кіноклубу. Може, навіть дух. Згодом від нього відбруньковувались відвідувачі, які самі щось схоже створювали. І я був цьому лише радий. Тому що на таке велике місто одного Кіноклубу замало. Не слідкував, що саме відбувалося в інших клубах, але сподіваюсь, що й там віднайшлась своя аудиторія. Після “Ляльки” був майже дворічний період співпраці з Музеєм ідей, під час якого я “відшліфував” стиль та обличчя свого Кіноклубу. Адже потрібно розуміти, що Кіноклуб – це ж не механічне і бездумне показування класики чи авангарду. Я, в усякому разі, ставлюся до підбору репертуару дуже ретельно, намагаючись змінювати настрої, акценти, стилі фільмів, тобто надати показам струнку та плинну водночас музичну форму, якщо хочете аналогій з джазовими імпровізаціями чи сонатними формами, у яких різні, часто діаметральні, теми контрастують та в результаті співпрацюють.

Зараз, з квітня цього року, Кіноклуб розмістився у клубі “ЧБ 5х5”, що на пл. Коліївщини. Тобто, якщо рахувати, то його історія налічує уже 13 років з незначними перервами.

– У Вас вже є постійні відвідувачі. Очевидно, їм подобається те, що Ви пропонуєте? І уже склалась певна традиція, певне коло однодумців. Що плануєте робити окрім перегляду гарних фільмів?

У маніфесті нашого Кіноклубу проголошується намір створити середовище кіно культури у Львові, яке б об’єднало всіх, хто любить кіно, вміє і хоче щось робити у кіно – чи то сценарії писати, чи то бути оператором чи майстром монтажу. Я дуже сподіваюсь, що таке середовище породить успішні проекти співпраці і творення нового, нехай аматорського і альтернативного, але кіно у Львові. У результаті ми з однодумцями для початку створили та підтримуємо україномовний інтернет-сайт про кіно, у якому кожен з членів клубу ( і не лише) зможе активно дописувати про кіно та інші види мистецтва. Це вже немало, зважаючи на відсутність будь-якої підтримки з боку влади чи меценатів. І велика подяка за це членам команди сайту, які, до речі, усі були і залишаються шанувальниками Кіноклубу.

– Кожен перегляд Ви завершуєте словами «Любіть кіно», і з цим важко не погодитись. Якісне культове кіно справді хочеться любити і переглядати, обговорювати, сперечатись… а що робити усім тим, хто дивитися усе підряд, не аналізуючи? Як виховати кіно-смаки?

Просто поставитись до кіно по-іншому. Серйозніше. Тоді інтуїція, власний смак та безліч сучасних ЗМІ приведуть до “свого” кіно. Хоча, я думаю, що багатьом таке кіно не потрібне – їх влаштовує його розважальна функція. І нехай так буде, адже кіно створювалось як дешевий атракціон. З деяким змінами, атракціоном для мас воно і залишилось.

– Що Ви думаєте про сучасне українське кіно?

Мало позитивного. Щось раптово вистрілює на добрих фестивалях. Але це переважно короткий метр. А від короткого метру до повного величезний шлях. Історія незалежної України та її кіна показує, що цей шлях майже нездоланний. Проте я вірю, що велика любов до кіно, яка живе в українцях, матеріалізується врешті-решт у добрі фільми, які буде цікаво дивитися не лише вузькому колу вітчизняних кінокритиків та чиновників, але й цілому світові. Потрібно просто заговорити зі світом зрозумілою мовою, а не нашими плачами та проблемами. Ну і, звичайно, необхідна системна фінансова підтримка, якщо не держави, то свідомих меценатів.

Дякую за розмову!

Розмову провела Оксана Копак