У той день, коли ми зрозуміли, що хтось або щось залишився у нашому спогаді, ми вийшли з дитинства. Розпрощалися з вічністю і помандрували назустріч смерті. Відтоді усе своє життя людина відкладає спогади, як дорожні віхи власного життя. Тому неповним є твердження, що ми живемо лише сьогоденням і вже зовсім складно повірити, що покладаємося лише на надію. Без отих віх минулого – пригод, облич, обставин, перемог і розчарувань, першого страху і першого сорому, першого поцілунку і першої відмови, і безлічі інших перших і не перших, але таких важливих речей, складно викласти карту власного життя. А тим паче комусь її переповісти. Складно віднайти у собі волю Божу і до нього ж наблизитися…

Адже по них, отих кольорових чи вицвілих до сепії спогадах, якщо ти вправний картограф життя, можна знову і знову мандрувати у власне минуле або ж читати подорожі інших.

Фільми Джузеппе Торнаторе – це кінематографічна дорога пам’яті для кожного подорожуючого. Звичайно, це в першу чергу його спогади – великого італійця і не просто італійця, а людини, народженої на Сицилії. Звідти особливий темперамент і колорит фільмів, згущені емоції у стосунках та правда життя бідняків.

Але той самий Торнаторе володіє дивовижною здатністю перетворювати буденність у поезію і говорити мовою, зрозумілою усім. Тому йому якнайкраще вдаються історії про кохання (як у «Легенді про піаніста»), а його жінки піднесено недосяжні (як у «Малені»). Навіть сучасна українська жінка – її чи не найдраматичніша у Європі доля знайшли відображення у серці цього світлого режисера (як у «Незнайомці»), можливо, останнього з когорти «великих» італійців.

Фільм «Новий кінотеатр Парадізо» – теж про любов. Адже без неї неможливо повернутися у минуле. Але любов у цьому прекрасному фільмі всеохопна як океан, як сама людська подорож тривалістю у життя. Адже цей фільм – чи не найкраще з освідчень у любові до Кіно, які коли-небудь з’являлися на екранах. Цей фільм – неспростовний аргумент для тих, хто вірить, що кіно – це не лише розвага, але також і пристрасть, а для когось зміст життя, що кіно – це новітня форма діалогу людини з Богом.

У нашому Кіноклубі ми намагаємося відшуковувати невидимі нитки цього зв’язку. Вірю, що блиск ваших очей після переглядів змушує багатьох схвильовано оглядатись і прислухатись, немов розшукуючи Когось чи пригадуючи щось найприємніше, що колись з ним трапилося…

Nuovo Cinema Paradiso, Giuseppe Tornatore, 1988

Олег Яськів

"Новий кінотеатр Парадізо", кіно Італії, кіно про кіно, Торнаторе