Невдаха, але вельми амбітний письменник Джек Торренс, погоджується на посаду доглядача в закритому на зиму гігантському готелі «Overlook», приймаючи цю роботу як можливість попрацювати в ідеальному, ізольованому від зовнішніх подразників середовищі. Сюди ж він перевозить дружину та сина. Його лякають, що попередній сторож зійшов тут з глузду і зарізав свою сім’ю. Торренс на це не звертає уваги, але дзвінка порожнеча готельних коридорів, що ведуть у невідому темряву, починає пробуджувати в ньому щось, про що він і не підозрював або про що не бажав думати. Морок в його душі піднімає голову і ось уже кров на занесеній сокирі починає свою скорботний реквієм за людським безумством …

Для Стенлі Кубрика «Сяйво» припало на період творчого розквіту. Після «2001: Космічна одіссея» та «Механічного апельсина» режисер міг собі дозволити вибирати проекти на власний розсуд, адже кожен його фільм, незважаючи на полярну критику, отримував незмінний культовий статус, а згодом удостоювався місця в пантеоні «класики». Ідея екранізації популярного книжкового жаху Стівена Кінга, котрий якраз також знаходився на піку слави, також належить Кубрику. Незважаючи на чималу популярність, роман не надто вибивається з досить заїждженої теми про поступове божевілля в замкнутому просторі, хоч і має хороший потенціал для психологічних пошуків. «Сяйво» був і залишається непоганим, але звичайним літературним хоррором, навіть у самого Кінга сильно програючи, наприклад, «Мертвій зоні». Кубрик же побачив в історії трохи іншу глибину, заховану безодню сказу і з ентузіазмом Фрейда, який знайшов найзбоченішу людину на Землі, взявся за її дослідження. У результаті від книги залишилися хіба що сюжетний кістяк і загальний параноїдальний фон.

Кінга, як такого, в екранізації знайти доволі важко, що викликало цілком зрозуміле невдоволення письменника. Якщо згадати про позитивну реакцію Стівена на таку таємничу у своїй художній позиції стрічку, як «Діти кукурудзи», то гнів автора можна прийняти чи не як похвалу. У кожному разі, кращі переноси прози «короля жахів» на великі екрани проходили під знаком чільної авторської позиції постановника, використовуючи першоджерело скоріше як фундамент, аніж як будівельний матеріал. Як це було в «Мертвій зоні» Девіда Кроненберга або в «Втечі з Шоушенка» Френка Дарабонта. У такому розрізі твір Стенлі Кубрика можна назвати чи не ідеальною екранізацією.

Режисер свідомо відмовляється про вибудуваного Кінгом падіння Джека і фактичної заміни його ірраціональним монстром, керованим живим готелем. Замість цього Кубрик воліє чисте, не затьмарене, якщо так можна висловитися, безумство, схожо до вмілого ляльковода поступово відкриваючи суть створеного демона і лише ближче до фіналу, відрізавши сніговою бурею шляхи до відступу, відкриває весь логічний зв’язок. Відкинувши важливі в першоджерелі флешбеки і лише мимохідь натякнувши на гріхи минулого Джека, Кубрик не ставить за мету знайти причини того, що зразкового сім’янина так легко зжерла “темрява”. Постановник швидше сам проводить глядача крізь ожилі тіні, не плануючи за прикладом слешерів шокувати витонченою жорстокістю. Навіщо, якщо лабіринт з живої огорожі, що немов персоніфікує метання особистості або знамените «redrum» на дзеркалі роблять значно глибший ефект, а зведене до абсолюту єдине криваве вбивство врізається в пам’ять куди сильніше, ніж нескінченний конвеєр «м’яса».

Кубрик дражнить, лякаючи гуркотом тенісного м’ячика, що раз за разом гамселить стіну пустого готельного холу та тихим стукотом друкарської машинки. Гнітюча атмосфера замкнутого простору нагнітається не традиційним саспенсом, а властивою Кубрику похмурою образністю і символізмом. Готель, який виконав у книзі функцію головного антагоніста, у стрічці представлений скоріше якимось озлобленим фоном, проекцією наповненого вадами одновимірного світу, вміло приховує свою сутність під утихомиреним фасадом. Багато в чому медитативна подорож до індивідуальної божевільні вінчається класичним катарсисом, який, тим не менш, коло не замикає. Безумство перетікає в інші, можливо більш вільні форми.

Майстерність Стенлі для його підопічних, з одного боку, потужний поштовх, неоціненна можливість продемонструвати найкращі межі свого таланту. Інколи здається, що навіть за відсутності такого. Однак дорога до поставленої мети режисера вимощена аж ніяк не квітами. Кубрик вичавлює своїх акторів насухо, залізними кліщами витягаючи з них потрібні образи. Потяг Кубрика до перфекціонізму, більше того, талант його досягати, давно стали легендою. Навряд чи Шеллі Дюволл можна вважати особливо талановитою актрисою, втім, бездарною її теж не обізвеш. Але відчай в очах її персонажа, цілком підтримуваний режисером і поза об’єктивом кінокамери, зовсім не виглядає награно. Що не завадило жартівникам з «Раззі» дати їй номінацію на «Золоту малину» (що, якщо згадати той факт, що Кубрика теж на «малину» номінували, викликає лише зневагу), а критикам та глядачам назвати мадам Торренс найбільш дратівливим елементом картини. Причому чимала частина критики припала на її нестандартну зовнішність. Де мешкають готельні доглядачі, одружені на дамах з супермодельною зовнішністю, залишається нез’ясованим.

Але акторське небо Атланта, без сумніву, тримається на Джеку Ніколсоні. Великий актор, у майбутньому триразовий лауреат «Оскара», в той час перебував у найбільш плідному періоді своєї кар’єри і вже на момент зйомок в «Сяйві» мав дві роботи, які без тіні сумніву можна назвати Ролями, в «Китайському кварталі» Романа Поланскі і “Польоті над гніздом зозулі” Мілоша Формана. Але є і третя. Божевільного літератора, що ганяється з сокирою за своєю сім’єю, незважаючи на зовнішню простоту, можна сміливо відносити до кращих ролей актора. Шлях від дрімаючого під личиною обивателя вбивці до інфернального маніяка з палаючими кривавим шалом очима виглядає по справжньому природним, дорога в пекло свідомості вимощена Ніколсоном з турботою справжнього майстра своєї справи, котрий чітко знає, де і коли повинена бути покладена чергова цеглина прирученої шизофренії, що зачаровує в своєму оманному спокої. Спрямований кудись у невидиму іншим далечінь погляд Джека Торренса навряд чи коли-небудь буде повторений з таким же успіхом. Геніальний образ, один їх кращих в жанрі.

Відточена структура фільму, вивірена фабула і візуальна досконалість – далеко не зайві докази до відомої аксіоми. До якого жанру не торкався б Кубрик, він перетворює його в золото, нездатне потьмяніти навіть під тягарем часу. «Сяйво» – чистий зразок екранного «хоррора», чудова стрічка, залишає солодкуватий присмак витвору справжнього мистецтва. А ось і Джонні, панове…

Андрій Матвєєв

Сяйво, режисер Стенлі Кубрік, 1980, США-Великобританія (The shining, Stanley Kubrick)

"Сяйво"