Існує велика спокуса назвати «кольорову трилогію» Кшиштофа Кесльовського унікальним явищем в європейському і світовому кінематографі. Складно сказати, наскільки це буде справедливим, але в трилогії ми спостерігаємо декілька досить цікавих задумок. Судіть самі, дорогі читачі. Факт перший. Хоча в історії кіно створений не один десяток різноманітних трилогій, далеко не кожна з них замислюється трилогією спочатку – було написано відразу три сценарії, а зйомки фільмів пройшли послідовно, один за одним. Кожен фільм трилогії виконаний в особливому стилі, де повноцінним «персонажем» історії використано окремий колір.

Кількість головних героїв з кожною серією зростає рівно на одиницю. Від самотньої Жюлі в «Синьому», розлучених стіною нерозуміння Кароля і Домінік в «Білому» до трьох самотностей, що знаходять одне одного у «Червоному». Актори, за рідкісним винятком (камео, що зв’язують три історії ледь помітними сюжетними нитками), і знімальна група (не рахуючи кістяка в складі сценариста і композитора) для кожного фільму – окремі. Країна зйомок і місця дії для кожного «кольору» – своя. Благородна і дещо сумна, як і її героїня, Франція, розвесела і непередбачувана, як весняна погода, Польща, занурена в себе і умиротворена, як судова формальність, Швейцарія. Кожну історію можна дивитися як окремий, самостійний витвір, і тим не менше всі три фільми становлять єдине художнє ціле.

Навіть такий малозначний для розуміння твору факт як участь у великому фестивалі говорить про те, що кожен епізод «трикольору» вшановували на трьох різних кінофорумах. «Синьому» аплодувала Венеція, «Білий» змагався за призи Берліна, а «Червоний» підкорював досвідчену каннську публіку. І, нарешті, факт останній: вирішивши, що висловитися повніше і краще йому вже не вдасться, Кшиштоф Кесльовський прийняв рішення більше не знімати. І це тоді, коли йому були доступні практично будь-які бюджети, шанувальники чекали нових звершень, а критики готові були схилити голову і втихомирити гострий язик перед надзвичайним талантом самородка з передмістя Варшави. Стримати своє марнославство і піти на спокій на піку слави й успіху – доля сильних і вольових людей, які чітко усвідомили свою місію на цій планеті.

Втім, кажучи про трилогію (це справедливо до всього відрізку творчості режисера, починаючи з фільму «Без кінця» 1984 року) часто несправедливо забувають ще два імені, значимість яких складно переоцінити. Кшиштоф Пісевіч – вірний соратник, з яким Кесльовський сформував на диво органічний тандем при написанні сценаріїв. Хто дивився хоча б декілька «спільних» фільмів цього дуету, можуть відзначити ювелірну роботу обох творців. Уміння в тексті сценарію так природно і так дивно переплести людські долі іноді просто приголомшує. Адже зроби такий хід, яких багато у фільмах дуету, хтось, хто відчуває людське життя не так тонко, його звинуватили б у натяжках сценарію, штучній грі на почуттях глядача і просто у фальші. Складно розібратися, чому так відбувається, легше просто прийняти як даність витончену роботу двох Кшиштофів в тонкій і піднесеній сфері людських відносин.

Ім’я друге, без якого навряд чи б зійшла на небосхил зірка Кесльовського, Збігнєв Прейснер – композитор-самоучка з Кракова. Він з’явився в оточенні Кшиштофа разом з Пісевічем, і теж ніби поріднився душею з режисером, ставши його єдиним, з незаперечним авторитетом, консультантом у світі кіномузики. Розхвалювати роботу Збігнєва здається справою абсолютно марною. Той випадок, коли краще почути раз, вловити бодай кілька нот і не читати з цього приводу абсолютно нічого. Додати можна хіба те, що Прейснер ніколи не був просто вигадником мелодій і музичним оформлювачем фільму. Він був повноцінним співавтором в кожному з їхніх спільних проектів. За словами Кесльовського, іноді він просто вголос описував настрій, який композитор тут же перетворював в ідеально відповідну музику.
Їм також належить одна з найвдаліших в музиці містифікацій. Часто у фільмах Кесльовського виникає ім’я голландського композитора століття Ван ден Буденмайера XVIII ст. Улюбленого композитора обох Кшиштофів, Збігнєва і багатьох героїв їхніх фільмів. Згадують про нього в «Декалозі», «Подвійному житті Вероніки» і в кожному з фільмів трилогії.
Музика його чудова і сприяє натхненню, тільки з одною обмовкою: такого композитора ніколи не існувало. Він народився в уяві Прейснера і Кесльовського і почав жити своїм життям. Настільки реальним, що одного разу режисерові прийшов лист з Оксфорда з проханням надати будь-яку можливу інформацію про композитора, жодної згадки про якого не було в базі даних створеної ними Енциклопедії класичної музики. Режисер написав відповідь, що цього композитора в природі ніколи не існувало, що це містика, а вся музика належить Збігнєву Прейснеру, самоучці з Кракова. Але дослідники з Англії не повірили Кесльовському, продовжуючи благати і наполягати на тому, щоб він розкрив одному йому відомі факти про голландця. Майже півроку тривала ця переписка, після чого втомлений писати одне і те ж режисер перестав відповідати на листи. Отже, три кольори, три творці, три країни. Минуло більше 15 років з моменту виходу заключного штриха трилогії і вже майже стільки ж часу немає в живих її головного натхненника.

Кольорові рішення продовжують розбурхувати уяви кіногурманів, всілякі трактування – займати символістів, а спадщина головного гуманіста європейського кіно останніх десятиліть – вивчатися істориками кіно. Не так вже й важливо, який шлях для розуміння фільмів вибере кожен з нас, головне, що він був пройдений, і відгадка трилогії хоч на йоту, але стала ближче. А те, що вона не була знайдена остаточно, лише привід для того, щоб час від часу повернутися до трилогії Кесльовського.

Тарас Сасс

"Кольорова трилогія Кесльовського", Збігнєв Прейснер, Кесльовський, Кшиштоф Пісевіч