У Львові відбувся черговий фестиваль нового чеського кіно. Зростання якості чеських фільмів зі збільшенням їх кількості, яке спостерігається протягом останніх п’яти років, нагадує українцям, що під лежачий камінь вода не потече.

Схоже на те, що “залізна завіса” відкрилася не лише в односторонньому напрямку. Як схоже на те, що багатовимірність її перспектив, які з’являються, ще довго буде слугувати подразником наших ілюзій щодо спільної європейської культури.

А стосовно кіно, то взагалі спостерігаються дивні закономірності нашого незнання, які можна наближено описати хіба що нелінійними законами оптики. Віддалені культурно та географічно території кіно Британії, Франції, Іспанії чи Німеччини (не згадуючи вже Сполучені Штати) стають для нас ближчими і примарно зрозумілішими, ніж сусідські слов’янські.

Не стало винятком у такому розумінні й нове чесько-словацьке кіно, яке донедавна залишалося для українського глядача як terra incognota. Після відомої “Празької весни”, яка вивела у світ імена Іржи Менцеля, Яна Нємеца, Вери Хітілової та Мілоша Формана, після нікому не цікавого холодного застою вісімдесятих років, після руйнування соціалістичної системи цінностей з’явилося нове чеське кіно. Амбіційність, енергійність, епатаж та іронія виявилися у їхніх творах з неприхованою відвертістю. З такою ж наполегливістю у країні створюються можливості для фільмовиробництва.

Втім, амбіції чеських кінематографістів не повинні нас дивувати. Ситуація, в якій опинилась Чехія та Словаччина після падіння “завіси” чітко окреслила їх маргінальне становище. Йдеться не стільки про повноцінність культур, скільки про водорозділ між Заходом і Сходом, який проліг якраз по їх культурній території. Така пригранична ситуація й обумовлює бажання чимдуж позбутися двозначності і ступити на сторону більш цивілізованого Заходу. Адже на пограниччі завжди маємо дві антиномії. А зіткнення антициклонів логосу Заходу і Сходу обіцяє незабутнє мистецькі явища, чисту ясність форми та свіжий озон змісту. Проектом реалізації цих сподівань може стати чеський кінематограф..

Власне ситуація приграниччя великою мірою й обумовила провокативну форму утвердження чеського кінематографу на світовому ринку. Однак ситуативна обумовленість соціального замовлення ще не гарантує його успішної реалізації. Спробуємо проаналізувати мистецькі наслідки відродження кіно у Чехії, позаяк кількісні не викликають сумніву – ця країна має повноцінний кінематограф.

Щоби розібратися у неоднорідному кінопотоці виберемо як реперні лінії кіноспектру три основні форми апеляції чеського кіно до масового глядача, які, як можна припускати, віддзеркалюють традиції та наміри чеських кінематографістів. Отже, виглядає так, що сучасне чеське кіно активно використовує форми провокації, комерції та романтизації. Кожна з названих форм розкриває певні соціальні завдання та функції кіно. Безумовно, що їх перелік неповний, але стосовно чеського кіно цілком достатній. І саме таким воно постає після знайомства з кращими його зразками, що нам демонструє чеське посольство в Україні ось уже котрий рік.

Ситуація провокації нагадує кінець вікторіанської епохи на Заході та царської імперії в Росії, коли мистецтва стали авангардом деструктивного відношення до старих форм культури. Провокація розглядає той же світ, дискутує той же предмет і образи, а часто ті ж обличчя, однак відношення до зображуваного суттєво змінюється, а відтак з’являються нові образи та нові форми, які часто формуються у новий стиль.

Спробуємо віднайти ознаки провокації у чеських кінематографістів. Широке поле для пошуку надає нам стрічка Вери Хітілової “Дівчата, дівчата, дівчатоньки” (1999 р.), яка з безпрецедентним феміністичним сарказмом розправляється з природними чоловічими потягами. За історією, що привертає увагу глядача, обрано пригоди чоловічих геніталій, які відрізає у двох насильників екзальтована та трішки стурбована сексуально дівчина. Подальший розвиток подій виявляє нам багато неприємних і таких знайомих суспільних болячок як от корупція. кар’єризм, пристосуванство, дилетанство та інші. Але що важливо – як би невдало вони не розкривалися увага глядача неухильно стежить за пригодами цих оригінальних персонажів. З одного боку, здавалось би, мета з допомогою провокації досягнута і глядач загіпонтизовано зберігає увагу до закінчення фільму. Одна на увагу якої природи та глядача якої культури розрахований фільм? Здавалось би, фільм про серйозні проблеми становлення молодого покоління у пострадянській Чехії, а з другого, цільова аудиторія навряд чи розрахована на людей з дещо витонченішим, ніж бульварним, смаком. Власне, з цього визріває ще одна проблема, яку наразі безуспішно намагаються вирішувати чеські кінематографісти, а саме банальність драматичних конфліктів та невиразність характерів нового кіно. Прикладами таких фільмів можуть слугувати “Виховання дівчат у Чехії” (1999 р.), “Orbis pictus” (2000 р.), “Дорога з міста” (2001 р.).

При цьому не допомагає навіть відверта комерціалізація кіно, як у випадку фільму “Виховання дівчат у Чехії”, в якому переплетені традиції американської та французької мелодрам. Молодого вчителя та обдарованого письменника наймають вихователем для вже дорослої доньки нового “чеха”, яка несподівано впала у незрозумілу хандру. Дівчина, якій нічого не бракує у фізичному та матеріальному аспектах, стала апатичною, ледачою та капризною, недвозначно натякаючи на очікування свіжих пригод. Як звично, всесильні чари кохання до вчителя, звичайно одруженого, призводять до щасливого перетворення “сплячої красуні” і далі сюжет розвивається за схемою “Pretty women” з точністю до навпаки. Щоправда трохи згодом романтичне кохання дещо набридає шукачці пригод і вона вирішує пуститися по всіх спокусах вільного життя. В результаті такого невмотивованого протесту стала повна деградація так і не сформованої особистості. А що ж молодий вчитель, який продовжує працювати в державній школі? Якось під час перерви його перепиняє молодша сестра героїні і досить відверто, як на шкільний вік, пропонує вчителю продовжити любовні пригоди, але вже з нею: “І тільки не смій говорити, що я ще маленька”. Йому ж не залишається нічого іншого, як продовжувати писати роман з життя під назвою “Виховання дівчат у Чехії”.

Так само не рятує від невдач і звернення до перевіреного жанру патріотичної романтики. Спроба романтичної проекції дійсності здійснена у стрічці М. Шуліка “Orbis pictus” Фільм виявляє нам химерний образ країни, побачений очима дівчини-сироти, яка шукає край світу за мапою на диво схожою до країн Джона Толкіена і таки знаходить його саме у свої країні. Цілковиту завершеність світу людських образів та ідей намагається показати нам режисер. Але якісь чорно-білі враження від Словаччини залишає кінооко режисера. Відсутність розвиненої драматургії замінена рядом новел пасторального характеру, що переводить фільм до жанру road-movie. Проте образи, які покликані виплести привабливо-ностальгійне мереживо країни, маргінальні не ситуативно – через суспільну ситуацію перехідного періоду, а через психологічну неспроможність до більшого. Банальність вчинків, прямолінійність мотивацій персонажів слугує радше антирекламою для туристичної кампанії гірської Словаччини, ніж міфологізацією цієї території.

Зразком “штучного” кіно стала стрічка “Дорога з міста” Томаша Ворела. Незважаючи на пасторальний сюжет, радикальний антиурбанізм та пропаганду селянського способу життя фільм складає враження неприродного як у формальному так і в ідейному аспектах. натягнутість відчувається практично у всьому: сюжеті, образах персонажів, ідейному підґрунті фільму. До всього додається ще й слабка зацікавленість темою в українського глядача, позаяк селянські мотиви через вінця переповнюють нашу культуру.

В той же час іншим яскравим прикладом комерційного і водночас доброго кіно є стрічка Я. Гржебея “Треба допомагати один одному”, яка, мабуть, разом з “Колею” режисера Яна Сверака, стала найкращим чеським проектом за останні роки. Успіх цієї стрічки був запрограмований вже в самому сюжеті – напружена, сповнена драматичних колізій історія чеського подружжя, яке наважилось переховувати від нацистського переслідування жида, актуалізувала не лише завжди популярну тему Голокосту, але й дозволила підняти проблеми людяності, любові до ближнього та християнського всепробачення. На щастя, режисерові, оператору та акторам вдалося майстерно впоратися з екранним втіленням сценарію і фільм набув загальнолюдського звучання, досягнувши рівня “Списку Шиндлера” або “Життя прекрасного”.

І все ж, попри формотворчі невдачі, не слід ігнорувати творчі експерименти чеського кіно. Адже цілком несподівано може виявитись, що помічені проблеми залишились у минулому, а радість від споглядання хорошого кіно приховає критичні зауваги у довгу шухляду. І можливо після цього навчальний досвід чеського кіно стане корисним і для України. Для того, щоби колись скористатися ним, але вже стосовно народження нового кіно України.