In кіноклуб Олега Яськіва

До прекрасного (режисер Ліза Лангсет, Швеція, 2010)

Вітер повільно розносить літнє тепло, огортаючи ним кам’яні будинки та заклопотаних перехожих, які, здається, щораз повільніше рухаються розігрітими вулицями. Світла стає більше. Тиші стає більше. Прагнення спокою просочується крізь одяг і сповільнює тіло… Не поспішай, лови миті прекрасного, вони поруч, розлиті у звуках, формах та словах.

Саме у такий час, у такій тиші, нам легше розчути звуки прекрасного. Це може бути спогад, майже затертий у пам’яті або ж мрія, про яку воліємо мовчати. Це може бути ліричний настрій, який втілюється у музиці чи поезії. Це може бути домінанта форми, яка розкривається у скульптурах чи архітектурі.

Фільм шведської режисерки Лізи Лангсет так і називається – «До прекрасного». Він саме про це – про силу мистецтва. Про значення цієї присипаної банальностями і частим повторенням тези ми вже починаємо забувати. Забувати що мистецтво не просто дає насолоду. Воно також зцілює, перероджує, надихає.

Цей фільм про різні аспекти прекрасного, але в головному – про активний вплив мистецтва на долю людини. Сюжет розповідає про дівчину з доволі непростим сімейним задзеркаллям, яка несподівано для себе відкрила світ класичної музики, якось послухавши на концерті Моцарта. З того моменту її внутрішній світ змінюється. Прекрасне витягає її з соціального дна і вона перероджується у прагненні любові та суспільної корисності. Відтак, потяг до прекрасного стає початком її пристрасті до талановитого диригента, як і захоплення новою роботою. І хоча перед нами глибока психологічно-інтимна драма, прекрасна музика (а ми почуємо не лише Моцарта, але й Бетовена, Баха, Масне та шведських джазових композиторів) створює хороше естетичне тло до фільму.

А ще ми часто бачимо очі героїв, можемо розгледіти контрапункт емоцій у виразах їхніх обличь, невербальних жестах і навіть статичних завмираннях. Адже цей магнетичний у своєму темпоритмі та звуковому супроводі фільм одразу долає дистанцію між автором та глядачем і більша частина екранного часу присвячена крупним планам героїв. Проте ми тільки здобуваємо від цього, бо обличчя Алісії Вікандер, яка зіграла головну героїню, хочеться розглядати годинами, значно довше, ніж триває цей загалом короткий фільм.

Для прекрасно вродливої молодої акторки, як і для режисерки Лізи Лангсет, цей фільм став дебютним. Першій випала складна роль, яка вимагала передачі широкого спектру складних інтимних емоцій, ще й знятих крупним планом. Вікандер чудово справилася з роллю і після прем’єри фільму ця ще донедавна талановита балетна танцівниця, яка втім, з юності мріяла про акторський шлях, стала міжнародно визнаною акторкою і відтоді мало не щороку тішить нас цікавими ролями. Ліза Лангсет ще не раз запрошуватиме Вікандер до своїх нових фільмів, а в останні роки їхній творчий тандем набув нової якості після того, як Алісія Вікандер (можливо, і за підтримки свого чоловіка, відомого кіноактора Майкла Фасбендера) заснувала незалежну продюсерську компанію і запросила для свого нового фільму «Ейфорія» як режисерку саме Лангсет.

Треба пам’ятати що цей фільм – не лише «жіноча робота», але при цьому й північного темпераменту. А скандинави наділені особливою сміливістю у зображенні людських пристрастей. Там, де американське чи навіть континентальне кіно погодиться на мелодраму, зі звиклими художніми та сюжетними компромісами, скандинави йдуть лінією правди, інколи навіть свідомо драматизуючи її. Їхнє кіно успадкувало літературну екзистенційну традицію К’єркегора, Гамсуна та Лагерквіста і тому у кращих своїх зразках завжди розглядає людину у крайніх емоційних напруженнях. Через це добрі скандинавські фільми часто завдають «нокаутуючих ударів» емоціям глядачів (і цю започатковану ще Дреєром, згодом продовжену Бергманом, Трієром, Андерсоном, продовжує підтримувати і молодша генерація режисерів).

Цей фільм якщо й не звалить з ніг, то розхвилює майже гарантовано. Бо він промовляє до емоцій, до емоційного вибору, до емоційних вчинків. Він, немов поезія, чи, зрештою, музика, дає свободу інтерпретацій і надихає на мрії. Але нагадує про головне – тотожність преображувальної сили мистецтва до воскресальної сили кохання. І тоді прагнення (чи жага) прекрасного усвідомиться нами як щоденна потреба, не менше важлива, ніж їжа чи сон.

Цікаво проаналізувати переклади назви фільму.  Шведською він буквально називається «До прекрасного». Англійською мовою його переклали як «Чистота». Українською запропонували «Піднесення». Дивовижно те, що усі назви пасують цьому фільму і ніби доповнюють одна одну. Тож після перегляду ви зможете обрати ту, яка найбільше пасуватиме саме вашому досвіду і прожитому життю.

І ви обов’язково оберете, бо цей фільм не може залишити байдужим…

Нагороди: кращий сценарій та краща актриса шведської кінопремії “Золотий жук”

Олег Яськів

Lisa Langseth, Till det som är vackert, 2010

11 червня, вівторок о 18.30 у кав’ярні Штука на вул. Котлярській, 8

, , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *