In кіноклуб Олега Яськіва

Ван Гог (режисер Моріс Піала, Франція)

Інколи хочеться говорити зовсім тихо. Так, щоб почули тільки ті, кому це потрібно. Так щоб повірили лише ті, хто ще здатен вірити. Хто здатен зрозуміти відчай та самотність іншого – будь-кого з сьогодні живих або вже спочилих навічно. Навіть якщо це відлюдник, невдаха чи маргінал. Навіть якщо це Вінсент Ван Гог. А саме таким був в останні місяці свого життя великий на сьогодні художник. Хочеться говорити з тими хто здатен забути про теперішню вартість його картин і був би готовим залишитися з ним поруч тоді коли майже нікого не було поруч…

Про такого Вінсента Ван Гога знятий фільм прекрасного французького режисера Моріса Піали з простою назвою «Ван Гог».

Фільм розгортається неспішно, немов тюльпан сонячного ранку. Він, як і роботи імпресіоністів та постімпресіоністів, ловить та відтворює окремі миті часу, вірніше, наші враження чи уявлення про минуле, яке ми склали через сто років любові до їхнього живопису і трагічних біографій. Однак Моріс Піала – визнаний прихильник об’єктивності та реалізму у кіно – повертає нам образ «живого», а не канонізованого художника, якого творило значною мірою саме середовища спілкування. Фільм також про час, який народжує геніїв і їх же ховає у закутинах суб’єктивної пам’яті.

Режисерові вдалося навдивовижу атмосферно та психологічно вірно передати дух тієї епохи, коли жив, творив і помирав великий голландець. Ван-Гог як історичний персонаж сам фактично стає полотном, на якому Моріс Піала створює власний філософський твір, тонкими психологічними мазками роздумуючи про любов і ненависть, вірність і зраду, співпереживання і черствість. Режисер сміливо змішує фарби людських характерів так, що стираються стереотипні моральні та ціннісні межі між респектабельним класом і соціальними низами. Фільм здирає з людей зайві шати матеріальності і залишає їх голими та беззахисними перед присудами совісті, немов повертаючи їх у загублений рай під покровом Бога.

Тексти діалогів у цьому фільмі – справжня література. Причому слова загортають образ дійсності у синхронному дуеті з візуальним зображенням. Візуальне вирішення фільму, також дириговане режисером, позаяк фільмували аж три оператори, відтворює не стільки процес творчості (що було б більш виграшно, але й популістично також), скільки емоційність природнього та життєвого середовища, в якому жив художник.

Персонажі цього фільму оголюють свої та наші душі, тоді як сам художник залишається закритим і до кінця нерозгаданим, немов далека галактика, яка хіба що підсвічує наші власні шляхи. І саме цього хотів досягнути режисер: уникати поверхнево ефектних деталей біографії художника і перевести інтригу творчості з зовнішніх проявів його буцімто депресії та неврастенії, у психологічні та візуальні деталі повсякденності для того щоб краще зрозуміти як самого художника, так і тих з ким він спілкувався.

Поступове народження драми, яку більшість знає з ефектних скандальних епізодів біографії – тут показана через складні психологічні стосунки Ван Гога з братом Тео і його дружиною, лікарем Гаше і його донькою, простими людьми з провінції, коханками та повіями. Більшість з них ставали героями його картин, а, отже, і на якісь моменти, і життя.

Найбільшою інтригою цього фільму є спостереження за розгортанням спокійної зовні, але термоядерної за внутрішнім напруженням драми. Режисер пішов на ризик знімаючи дуже суб’єктивну інтерпретацію останніх тижнів життя Ван Гога. Це справжнє авторське кіно, в якому Ван Гог – головний, але лише один з художніх героїв кінороману авторства Моріса Піали. Не фільм обертається довкола Ван Гога, а Ван Гог – на найближчій орбіті обертається довкола ідеї режисера. Піала навіть свідомо привніс у сценарій любовну лінію (про яку не згадують у свої переписці брати Ван-Гоги, а, відтак, правдивість якої невірогідна), яка допомагає зрозуміти психологічний стан художника напередодні смерті.

Біографія Вінсента Ван-Гога складна, але спокусливо живильна для інтерпретацій та комерціалізацій. І цим надто часто зловживають не лише мистецтвознавці, але письменники та кінорежисери, вже не говорячи про маркетологів.

Фільм «Ван Гог» став однією з кращих реконструкцій реальності історичного часу. Те що робив Марсель Пруст у романній прозі, Моріс Піала зробив у екранній прозі – обоє шукають втрачений час, який складається зі щоденних, часто непримітних деталей і наших внутрішніх, також часто прихованих від сторонніх, вражень. Тому цей фільм – антипафосний та антигламурний, коли говорить про Ван-Гога. Він – художньо-програмна противага класичному фільму «Жага життя» великих американських режисерів Вінсента Мінеллі і Джорджа Кьюкора, старій патетичній екранізації такого ж патетичного роману Ірвіна Стоуна. І навіть після свого виходу у вже досить далекому 1992 році, фільм Моріса Піали залишається неповторним, незважаючи на численні кінематографічні підходи до життя художника, які з’являлися пізніше.

Заслуговує на повагу сміливість авторського трактування Ван Гога, коли через образ гіпер-популяризованого видатного художника режисер транслює власні думки і тим ризикує роздратувати частину глядачів, у яких вже склався особистий або ж стереотипний його образ. Режисер – сам відомий художник – пожертвував потенційною долею слави для того щоб краще зрозуміти характер і феномен свого великого колеги. Але «слава любить скромність» і саме цей фільм з часом визнали одним з кращих у біографії класика світового кіно і однією з кращих кіноінтерпретацій життя художника.

Головний актор Жак Дютрон здобув Сезара, а сам фільм висувався від Франції на Оскара – а це багато про що свідчить у сильній своїми кінематографічними традиціями країні. Зрештою, це чи не єдиний фільм, знятий французами про свого, французького художника Вінсента Ван Гога (хоча й етнічного голандця). І тому в ньому немає музейної чи мелодраматичної «туристики». Відтак, не слід очікувати від фільму надміру пристрастей, фарб чи театральної експресії – все буде значно глибше, якщо шукати саме глибину.

Найкращою оцінкою цьому фільму стали слова Жан-Люка Годара з листа, який він адресував автору одразу після прем’єри: «Любий Морісе! Твій фільм хвилюючий, цілковито хвилюючий. Він далеко попереду кінематографічного горизонту, якого на сьогодні ми досягли. Твої очі є великим серцем, яке з дитячою невимушеністю розміщує камеру серед жінок, дітей, моментів у часі, у просторі і серед кольорів. Композиція феєрична, як і деталі та спалахи світла всередині цих образів. Ми бачимо велике падіння неба і його вознесіння з цієї бідної і простої землі. З великою подякою за цей успіх – теплий, незрівнянний і тихий…»

Приходьте. Велике поруч…

Олег Яськів

Maurice Pialat, Van Gogh, 1992

21 травня, вівторок о 18.30 у кав’ярні Штука на вул. Котлярській, 8

, , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *