On 17 березня In есеї Like

Далеко від неї (режисерка Сара Поллі, Канада, 2006)

У час коли вечори ще довгі, а дні холодні, коли весна поки що календарна, а не намріяна, можна смакувати густіші вина і дивитися повільне кіно. Таке кіно вливається по краплях, немов ін’єкція у вени, горить неспішно, мов сигара, і править свою бесіду, немов старий друг, котрий несподівано повернувся із забуття і тепер неспішно перебирає спогади, які варто викласти першими. Отак гортаючи думки в якийсь момент досягаєш особливого налаштування душі, коли чути як у тиші гітарно розчиняється остання нота мелодії і перечеплюється між далеких лісистих пагорбів…

Канадське кіно сильно затінене американським. Крім того, воно ще розділене мовно-регіонально, що додає різноманіття, але не цілісності. Англомовні Девід Кроненберг і Атом Егоян та франкомовні Дені Вельньов і Дені Аркан рухають це кіно за різними орієнтирами. І знаходять спільну мову вони лише на компромісній платформі голівудівських цінностей. Проте якщо у них виходять добрі фільми, то це вже направду добре кіно.

“Далеко від неї” якраз є зразком доброго англомовного канадського кіно. Режисерський дебют молодої акторки та політичної діячки демократичного спрямування Сари Поллі за новелою лауреатки Нобелівської (2013) та Пулітцерівської (2009) премій канадської письменниці Еліс Манро “Ведміть перейшов гори” викликав одностайне схвалення провідних кіножурналів та отримав високі нагороди на кінофестивалях у Торонто та Санденс.

Ця прекрасна робота нагадує медитацію. Час спливає настільки непомітно, що немов повільно наближаєшся до дзеркала вічності. Фільм тихий і відкритий, немов безмежні канадські простори. Люди у ньому – немов і не актори зовсім, а живі та зрозумілі сусіди зі своїми історіями та мовчаннями.

Адже інколи людина мовчить красномовніше, ніж говорить. Інколи, коли слідкувати за її мовчанням, зрозумієш більше, ніж очікуєш почути. Ця прекрасна унікальність нашого розуму – відчувати невербальні переживання – не дає розвіятися сумнівам щодо відсутності трансцендентного і досконалого Творця, який дав можливості користатися таким інструментом.

Перегляд фільму “Далеко від неї” – якраз той випадок коли кожне слово, немов мазок фарби, домальовує неповторний пейзаж світу, який бачиш лише ти. Той випадок коли у центр всесвіту ставиш не себе (як насправді переважно і стається), а того кого любиш. Коли дивишся на світ його/її очима, коли створюєш вільний простір навіть навіть якщо тобі у ньому не залишиться місця.

Ми всі, хто хоче любити, повинні бути готовими втрачати. Повинні бути готовими любити більше, аніж тебе у відповідь… Про ці – обтяжені віком важливі, хоч і незатишні наративи – нагадує нам робота молодої режисерки, яка у свої 27 років не побоялася говорити про це. Але чому б і ні? Хіба мудрість є виключно “вислугою років”?

У своєму геополітичному спокої канадське суспільство має змогу звертатися до тем, які мають бути по-справжньому важливими для людини, де би і коли б вона не жила: любов самовіддана, вірність беззастережна, допомога безкорислива, милосердя при хворобі, терпіння слабкостей, пробачення помилок.

Цей фільм живе саме у таких координатах. Є подружжя, яке прожило багато років разом. І невмолимий час неминуче приносить випробування, яке можуть мати незворотний характер. Саме тоді сума всіх років, слів та обіцянок верифікуються на шальках терезів з цим викликом. Що переважить – ілюзія справжності чи справжність почуття?

Назвати цей фільм фільмом про кохання буде непомітною, але прийнятною некоректністю. Хоча звичайно, що він про кохання, але не про таке, яке ще “зелене”, ніби молоде божоле, яке багато хто і сприймає за справжнє. Він про кохання “старе”, витримане часом, яке справді за аналогією можна назвати superiore. Фільм про той стан коли вже стерлися особисті території, коли розчинилися межі між “я” і “ти”. Коли забути/ігнорувати її/його – означає забути/ігнорувати себе. Чи ви пам’ятаєте про той стан? Ви бачили його у своїх батьків, друзів? Самі зараз живете у такому стані?

Акторам фільму довелося непросто, адже треба було зіграти стани та почуття, які боляче заторкають кожного. Але вони справились блискуче. За прекрасне втілення складної ролі головної героїні видатна британська акторка Джулі Крісті отримала Золотого Глобуса, премію Гільдії Кіноакторів США та номінацію на Оскара.