In кіноклуб Олега Яськіва

Венеційський купець (режисер Майкл Редфорд, Великобританія-США, 2004)

Зорі близько. Варто лише піднести очі і відпустити буденні турботи. Опинись  наодинці з часом.

Візьми за руку того кого любиш. І небо опуститься ближче. Ти побачиш траєкторії проминулих доль, немов сліди релятивістських атомів, які розлітаються у пересиченій парою камері. Ці релікти чужих життів підкажуть тобі справжній вимір вічності, у якому почуття та пристрасті – константи у рівнянні її рівноваги. Хтось, обдарований здатністю дивитися крізь час, візьме з нього похідну і опише часткові рішення для твого життя. Залишається лише побачити їх, повірити і прийняти.

Шекспір, хоч і поет, насправді став для людства математиком доль. Стриманим у поезії, але незмірним у пізнанні вчинків та характерів. Це справжній дар – мати настільки універсального автора, який розгортається у щораз новому вимірі для кожного покоління. У своїх кращих п’єсах він і справді співрозмірний простору і суголосний часу. Завжди сучасник.

Однак вдала проекція його слова і дії на кіноекран, як і на життєву практику кожного – насправді рідкісна вдача. Шекспір значно легший для театру чи навіть опери, ніж для кіно. Серед численних екранізацій його творів є лише декілька, у яких під дією розтинів кіно-пером найглибші прояви душі людської вириваються на екран.

“Венеційський купець” британського режисера Майкла Редфорда – один з кращих серед них. Один з обов’язкових для знайомства з творчістю Шекспіра.

У цьому фільмі слова поета сяють не згішр за зорі, які здаються ближчими, ніж завжди, а ідеї осідають підказками ангелів на наші притомлені плечі.

Ми знаємо, що любов сусідить з ненавистю. Ми інтуїтивно відчуваємо що пробачення і доброта заховані близько. Однак щоб дотягнутися до них нам потрібна допомога. Наприклад – відкритися слову Шекспіра, який талантом своїм звільнить істину з темниці людської байдужости.

І тоді фільм “Венеційський купець” перетворюється на філософський герць між добром і злом. Стає величною фрескою людської величі і ницості, де фарбами слугують пристрасті та почуття.

Цей фільм – саме той приклад коли мистецтво підноситься над реальністю і возвеличує її  силою розуму. А достовірність дійства перевершує можливості дійсності.

Багатошаровість смислів, які приховані у драмах Шекспіра, у цьому фільмі проявлена якнайкраще. Катарсис глядача досягається силою поетичного слова і художньої форми.

Така екранізація слугує бездоганним аргументом на користь свідчення геніальності того хто творив під прізвищем Шекспіра. Світ – це сон, з якого не хочеться прокидатись. Тому що дісність, в яку повернемось, страшить і знецвітлює фарби і мрії.

Шекспір безкомпромісно чесний з нами. Справедливість, яка є одним з етичних стрижнів фільму – насправді слабка, немов полуднева тінь або обриси нічних постатей. Відчай натомість яскрить фарбами, щедро нанесеними на тіло фільму.

В епіцентрі драми – протистояння лихваря та купця, які скріпили договір грошової позики жорстокими зобов’язаннями. Для лихваря – це нагода помститися за приниження та зневагу, яку він відчуває з боку християн і свого візаві, а також вилити свій відчай від підступної втечі єдиної доньки з гетто батьківського помешкання у відкритий життєвий світ. Для купця – це можливість допомогти своєму збіднілому та легковажному молодому другові одружитися на жаданій нареченій, яка володіє не лише великим спадком, але ще більшим розумом та жагою кохання. Проте доля ускладнює очікування сторін і примушує інших персонажів втрутитися у фатальну гру, у якій не буде легких рішень. Таким чином фільм стає драмою, яка тривожно балансує  між трагедією і любовною елегією, магнетично утримуючи увагу до останнього кадру.

Краса Венеції (через кінооко чарівного оператора Бенуа Делома) розчинена у просторі фільму немов дрібні краплі туману над ранковим містом. При цьому Венеція показана в інтимному наближенні. Жодних загальних планів, жодної надмірної розкоші, яка б нагадувала погляд туриста, жодного приводу для невиправданого зловживання красою міста. Лише деталі – фрагменти настінних фресок, химерне різьблення на меблях, присмеркові ракурси вузьких каналів. Але все разом викликає наркотичний ефект перенесення у часі, огортає вечірніми обіймами казкової історії, якою з насолодою смакуєш.

Час немов розкриває свою браму і персонажі стають реальними, якими б їх міг бачити Шекспір. Аль Пачино в образі єврейського лихваря Шейлока немов зійшов з картин Тінторетто, в глибоких зморшках якого відбита тисячолітня непроста доля співуживання з релігійно і ментально чужою більшістю. Джеремі Айронс, органічний в ренесансних інтер’єрах, з безрадісним, але насиченим обличчям віддзекралює екзистенційну тривогу купця, життя і доля якого залежить від морської удачі торгівельних каравел на відкритих просторах незвіданого безміру світу. Золотоволоса Лінн Коллінз немов безсмертна модель італійських художників того часу, яку спеціально для фільму відтворили майстри з віртуальної реальності. Джозеф Файнз – безсумнівно один зі звичних шекспірівських легковажних молодиків, на плечі яких автор опускав багатовимірний тягар життя.

Ми розуміємо, що кіно, яке у фізичному процесі променями світла формує на екрані віртуальну дійсність, а у метафоричному слугує різцем світла у темряві невідомості, в  алегоричному трактуванні просвітлює сутність і театру і людської комедії.

І прекрасний фільм “Венеційський купець” після перегляду залишиться для нас піснею любові, таємною усмішкою далекого  у часі генія ренесансу, через слово якого і сьогодні промовляє до нас вічний архітектор всесвіту…

Приходьте. На зустріч з вічним…

Олег Яськів

Michael Radford, The Merchant of Venice, 2004

11 грудня, вівторок о 18.30 у кав’ярні Штука на вул. Котлярській, 8

, , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *