Пахне морем. Морем древніх греків. Морем, яке поглинало героїв і народжувало богів…

Є феномени життя, до яких не підступитися словами. Вони, безсумнівні у своїй даності, у кращому випадку осягаються інтуїцією або ж пізнаються через звуки чи образи. У гіршому – залишаються непізнаними і позбавляють людину переживання понадчасової всеприсутності. Це щось що дозволяє зрозуміти древні міфи, отих відчайдухів, які вирушали у відкриті мандри чи то утікаючи від обов’язків повсякденності чи то розшукуючи ідеальні світи з ідеальними почуттями. Це те, що підказує причини обожнювання жінки чи упокорення чоловікові. Це все що відривається від реальних правил життя і нашіптує нам що ми не будемо полишені без турботи, що ніхто і ніколи не залишиться самотнім. Це подолання лінійності часу навіть без знання формул загальної теорії відносності.

Кіно – ідеальний спосіб відображення часу, або «муміфікація часу» за влучним висловом Андре Базена. Але якщо піти далі, ніж Базен, то кіно – це ідеальний спосіб відтворення емоційних та інтуїтивних феноменів життя, відображення внутрішніх бажань людини.

Власне, з Андре Базена – видатного теоретика кіно, батька французької «нової хвилі» і розпочинається дивовижний фільм Жан-Люка Годара «Зневага». Фільм густий, насичений. Такий що просто вимагає інтелектуального і естетичного включення глядача. Весь, немов судинами, помережаний натяками та загадками. Цілком самодостатній у герметичній замкнутості і надчасовому спокої Олімпійський фільм.

Античні алюзії є не лише моїми кволими метафорами, а цілком доречними для цього фільму. Адже його автори – а це у першу чергу великий італійський письменник, майстер психологічної екзистенційної прози Альберто Моравіа, а вже тоді не менш видатний, але вже у кінематографі, Годар – виходячи з того, що грецькі міфи – це алегоричне зображення нашої дійсності, запропонували психоаналітичну інтерпретацію Одіссеї і ширше –- протистояння цивілізації та варварства. Де простір міфу входить в реальність головного героя, де, парадоксально, але саме «домашня» Пенелопа репрезентує варварство, тоді як непосидючий Одіссей – цивілізацію. І ми добре пам’ятаємо, що вся історія Гомера у тому, що саме Одіссей не хотів повертатися додому…

Але звичайно, що фільм Годара – не історичний пеплум чи пригодницька сага. Античність у ньому – лише один з рівнів пізнання, на якому працює режисер. Не менш важливими є інші рівні. Той, де «Зневага» – це кінематографічний еталон психоаналітичної драми. Або ж той де «Зневага» – один з кращих фільмів «про кіно», в якому глядача майже насильно вмонтовують у вигадану реальність, даючи свободу в інтерпретаціях самої природи кіно. А ще це фільм про втрату кохання та спробу зрозуміти причини відчуження, яке раптово може настати між жінкою та чоловіком. Зрозуміти жінку у її ставленні до мужчини, який як правило слабший, який завжди готовий зрадити їй з роботою чи незрозумілими мандрами.

Ще одна інтерпретація фільму полягає у виявленні природи творчості. Героїня, вона ж дружина кіносценариста – це муза автора, який пише на замовлення комерційні тексти, зраджуючи своєму покликанню вільного творця. Тим самим художник (герой) жертвує своєю музою, яку мав би оберігати. І у відповідь отримує зневагу від музи, а як чоловік – зраду від дружини.

Але такі інтерпретації – це лише вправи для психоаналітиків та філософів. Для мене ж цей фільм – приклад «дорослого кіно». У розумінні кіно до якого приходиш у певному віці. І цей вік може бути різний.

Це як картини Мазаччо чи Яна ван Ейка – позначені благодаттю понадчасовості, непідвладні старінню чи забуттю. І це нам, несміливим представникам нових «технологічно підкачаних» поколінь, потрібно наблизитись до них. Так і цей фільм Годара, серед небагатьох інших, живе у почесній галереї класичних фільмів, чекаючи на своїх глядачів з нових генерацій.

Фільм «Зневага» – понадчасове творіння, яке універсалізує світ. Універсальні ідеї, універсальна краса жінки. Музика, скульптура, поезія, кінозйомка – виходять за власні границі, поглинаючи одна одну. Здається, що композиція фільму подолала тяжіння реальності. А музика композитора Жоржа Дельрю знайшла спосіб подолати час.

Лабіринт цитат сприймається як інтелектуальний виклик для глядача. Не вмієш читати тексти? Тоді навчись любити бодай жінку. Відсторонену від метушні чоловічих амбіцій. Вічну як горизонт над морем. Однакову для одісеєвих супутників і для розпусних богів.

А геніально красива Брижит Бардо, що вона робить у фільмі? Вона просто знаходиться у кадрі. Більшого і не потрібно. Адже Жінка, яка постала з піни морської (а не з ребра чоловіка), не може бути акторкою. Чоловіки ж довкола неї – а це Мішель Пікколі та американець українського походження Чек Паланюк – якісь необов’язкові доповнення зі своїми екзистенційними чи комерційними проблемами.

У цілісності фільм– не просто тло для роздумів про сьогодення та наші проблеми, мрії та ілюзії. Таких добрих фільмів вже трохи є. Цей фільм – кінематографічний декаданс, який поєднує «мета» і «фізику». Це невиправдане марнотратство красивостей як виправдання кінематографу. І якщо з цим фільмом і не полюбиш кіно, то саме з ним по-справжньому насолодишся кіном.

Слід визнати, що «Зневага» – один з небагатьох фільмів дуже складного режисера Жан-Люка Годара, які можна і необхідно дивитися кожному, а не лише сінефілам чи кінознавцям.

Тож розчультеся… Розтаньте… Відчуйте яким може бути кіно коли його не обтяжують мирські турботи і плани продюсерів. Перестаньте думати про інше і виграйте час для вічності…

Олег Яськів

Jean-Luc Godard, Le mepris, 1963

20 листопада, вівторок о 18.30 у кав’ярні Штука на вул. Котлярській, 8

авангард, Альберто Моравіа, Брижит Бардо, Годар, кращі фільми, Мішель Пікколі, нова хвиля, французьке кіно, Чек Паланюк