In кіноклуб Олега Яськіва

Венера в хутрі (режисер Роман Поланський, Франція, 2013)

Блукаючи лабіринтом життя, одного разу ми обов’язково зустрінемо жінку, яку захочемо зробити своїм супутником. Самотність подорожі від цього не зникне, просто буде за кого триматися на найлиховісніших маршрутах. Отак і блукаємо у темряві вічності, освітлені лиш енергією спільної любові, якої хто-зна чи вистарчить на наступний крок. І нехай стіни довкола розписані інтимним живописом, а любовна лірика тонкими папірцями розвішана на перехрестях коридорів і припустимо що ми навіть можемо дещо з цього розледіти у темряві або пригадати по пам’яті, чи будемо ми впевнені що це про нас, двох загублених у темряві історії закоханих або ж просто випадкових супутників?

Ми просимо більше світла щоби розгледіти такі зрозумілі лінії, прокладені закоханою рукою старих художників, ми прагнемо розчути музику, яку колись писали композитори на згадку про свої почуття, ми впізнаємо у чужих віршах слова про власні почуття, а в проекціях кінокадрів – декорації власного життя. І все ж таки усе це в єдності – не про нас. Бо ми неповторні у своєму пізнанні ближнього, у прийнятті протилежного, у теоремі кохання, яку кожен доводить по-своєму. Так було і так буде навіть коли ми щезнемо з цього нескінченого лабіринту…

Багато прекрасних речей і творів було створено на славу жінки. Фільм видатного американського режисера Романа Поланського “Венера в хутрі” серед них і яскраво це ілюструє.

Його фільм є екранізацією п’єси американського драматурга Девіда Айвза, яка у свою чергу по-сучасному інтерпретує класичний роман нашого співвітчизника Леопольда фон Захера-Мазоха, у якій той розповідає пікантну еротичну історію про домінування та підпорядкування. Така собі японська лялькова іграшка Дарума, що містить у собі, ніби інші дещо менші ляльки, щораз нові трактування (не згадуватиму про їхній пізніший російський відповідник). І якщо класичність письменника не для всіх ще є переконливою, то у таланті та місці на кінематографічному Олімпі кінорежисера не варто сумніватися.

Роман Поланський – l’enfant terrible сучасного кіно, який майже з початку своєї кар’єри ще у соціалістичній Польщі, намагався якщо не епатувати публіку, то принаймні бути вільним і чесним у творчості. Йому притаманні особливо гострий погляд на світське життя, критичне ставлення до обивательства, публічна десакралізація інтимного життя, відважність у психологічних експериментах, часто за межами дозволеного. Через це біографія режисера – постійна втеча від переслідувачів, яка розпочалася з щасливого порятунку з варшавського гетто а продовжилась втечею зі Сполучених Штачів від сексуальних звинувачень у Європу, де ще до сьогодні йому доводиться змінювати країни з м’якшим правосуддям, а на свій захист збирати підписи провідних режисерів світу.

Але це таке – плітки про особисте. Переконаний, що колись про його життя писатимуть книги і зніматимуть фільми. Поки ж що він сам у свої вісімдесят з гаком Поланський продовжує дарувати прекрасні фільми, ставлячи їх у Європі.

“Венера в хутрі” стала продовженням лінії камерних, “театральних” або ж “розмовних” фільмів, які режисер розпочав блискучою комедійною “Різаниною”, бенефісі акторського квартету на чолі з Кейт Вінслет. Цього разу у фільмі лише дві дійові особи, яких грають Емануель Саньє (у житті – третя дружина режисера) та Матьє Амальрік (у житті майже двійник молодого Поланського). І це прекрасний дует! Неймовірної сили акторська гра, з усіма можливими відтінками та перевтіленнями.

Поланский уміє талановито підтримувати драматичну напругу у своїх фільмах. І не залежить чи фільм має гостру сценарну інтригу, сягаючи часом трилеру, чи дія просто відбувається у майже театральних декораціях і обмежується лише діалогами, ефект, як правило, один – цілковита магнетичність екрану, неможливість відірватися, перевести подих, а згодом – тривалі емоції та післясмак.

Фільм “Венера в хутрі” однією ногою стоїть у світі мистецтва, літератури і театру, а іншою – у світі реальності з його еротичною чуттєвістю та іронією. Тому цей фільм незважаючи на тематичну наповненість мотивами спокуси, влади та сексу, зовсім позбавлений вульгарності. Недаремно жанрово фільм навіть означується як комедія.

Хоча звісно, що все значно серйозніше. І Поланський сміливо виходить за стіни театральних декорацій та відомої усім пікантної історії, атакуючи нас новими ідеями та нерозв’язаними запитаннями, когерентними до людини двадцять першого сторіччя. Здається, що слідом за акторами та режисером, ми всі готові скинути свою звичну суспільну “шкіру” і одягнутися в іншу або ж залишитися у тій, що ближче до тіла, до правди…

І звичайно, що  центрі фільму, як і належить – Жінка. Бо не відбулося ще такої ментальної революції, яка би посунула її з головного місця у житті мужчини. Які б віяння толерантності ми зараз не переживали.

Приходьте. Будемо разом блукати лабіринтами людської душі і сексуальності.

Олег Яськів

Roman Polansky, La Venus a la fourrure, 2013

09 жовтня, вівторок о 18.30 у кав’ярні Штука на вул. Котлярській, 8

, , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *