Отак живеш зі своїми мріями, буденностями, надіями, розчаруваннями. Старієш швидше, ніж ростуть діти. Обіймаєшся рідше, ніж просить пам’ять. Говориш напівправду, плутаєшся у цінностях. Готуєшся до справжньої пригоди, але з щоразбільшою нехіттю. І так млосно здається, що ніколи й не настане той момент, коли життя почне руйнуватися. Можливо, що не настане, можливо, що омине, можливо, не доведеться – нашіптує спокусливий голос з “крайньої хати”. Але ми живемо у час і в країні, де інколи збуваються найгірші прогнози, де чужа напівправда стає чиєюсь бідою, де чиєсь милосердя оприсутнює Бога – несміливо нагадують совість і образи старих ікон…

“Інший син” – дивовижний для європейців фільм. Знятий французами, він розповідає про життя євреїв та палестинців, але особливо буде зрозумілий українцям. Це по-справжньому сімейна драма, яка, втім залишає світле почуття. Тому що проблема, яку підіймає французька режисерка Лорейн Леві, торкається самих глибин людського життя, знімає вуаль умовностей і гарячим співпереживанням вливається у наші жили.

Ця проблема так гостро може постати лише в суспільствах, де немає миру, де війна (реальна чи гібридна) десятиліттями розділяє цілі покоління народів.

Але цей фільм зовсім не про війну чи насилля. Він – про готовність давати чесні відповіді на складні запитання, здатність знайти у собі сили для ламання стереотипів і прийняття неприйнятного. Немає сенсу переповідати сюжет, тому що він – один з інструментів “досягання глибини душі”, того психологічного ефекту, який фільм повинен справити на глядача. Фільм вразить і зворушить не тільки жінок, але й чоловіків. Це історія двох загалом успішних сімей – єврейської та палестинської – що розгортається у наш час і стає заручником історичної та релігійної нетерпимості, що розділяє ці народи.

Але тут навіть політики немає. Тільки людина, її оголена душа: матері, батька, сина. Викликам існування піддається найміцніша цеглина суспільства – сім’я. “Перевідкрити” потрібно головні почуття – любов, дружбу, вірність.

Прекрасна художня робота інтернаціонального колективу, де окрім французів, брали участь, звісно, що і євреї, палестинці та араби. Чудові не лише акторські ролі, але й витончений джаз туніського композитора Дахера Юссефа.

Ви розумієте чому ми дивимося цей фільм 8-ого травня. Тому що маємо пам’ятати про головне в людині. Скільки б ще бід не приготувала нам історія, головною мовою між людьми залишаються любов та милосердя.

Lorraine Levi, Le fils de l’autre, 2012

Олег Яськів

Емануель Деву, Ізраїль, Лоррейн Леві, Палестина, французьке кіно