On 18 березня In есеї 1

Спокута (режисер Джо Райт, Великобританія, 2007)

Інколи вдається майже неможливе – передати невербальну мову любові. Коли кохання тремтить, немов затухаючі струни арфи. Віється у повітрі, торкаючись пелюсток квітів, поверхні води, прохолоди листя, шурхотіння трав, гри сонця на шибках. У цій мелодії немає місця для слів, губиться здоровий глузд. Закохані стають антитезами у своїх жестах чи публічній поведінці. Вони немов танцюють з невидимою парою, не торкаючись справжньої. У ці миті зароджується те, що називають чарами любові, життя враз наповнюється змістом, а закохана людина починає променіти. Світитися так, що це помічають сторонні, які шанобливо або заздрісно відходять щоб залишити місце для танцю пристрасті.

Музика за своєю природою найближча до вираження таких відблисків Бога на душі людини. Вона відображає переживання, мрії, спогади. Відтинає слова, залишаючи лише почуття. Тому вона народжується ще тоді коли не чути жодного звуку.

У фільмі британця Джо Райта «Спокута» відбуваються ті процеси, з яких витікають причини всієї біофізики почуттів. Така собі емоційна версія астрономічного «Великого вибуху». Цей фільм зроблений на такому мікрорівні, де майже все зайве і допоміжне у стосунках між чоловіком та жінкою розчиняється у невербальній мові почуттів і все-присутній музиці талановитого композитора Даріо Маріанеллі. Через це кожен кадр, кожен жест, кожний акорд стають сутнісними, невід’ємними від цілісної ідеї. Час релятивістськи сповільнюється і хочеться щоб ця історія тривала довго. Настільки довго, поки не увіруєш у спроможність людини любити іншу більше, ніж самого себе.

Насправді ж комбінацій історій кохання існує не менше, ніж варіантів сполучень амінокислот у мікросвіті. Ми підсвідомо це відчуваємо і самі проживаємо або промріюємо не одну таку історію.

Як режисер Джо Райт уміє відчувати тонкі налаштування людської душі (що він підтвердив у роботах “Гордість і упередження” та “Анна Кареніна”). Це особливий дар, яким володіють далеко не всі письменники, поети, режисери, композитори чи художники, тобто ті, хто у першу чергу покликаний розкривати її таємниці. Інколи такою мудрістю може володіти і звичайна людина і тоді її називають мудрою. Тому що здатність зрозуміти почуття іншого, бути глядачем чужих історій (а не під-глядачем) і проникати у їхню сутність – це найголовніша ціль нашого буття.

«Спокута» – це історія кохання, яка розпочинається у красивій епосі 30-х років минулого сторіччя і розміщена в інтер’єрах британських палаців, коли важливими були костюми, прикраси, манери, слова, жести. Епосі, що немовби завмерла у своїй красі перед катастрофою другої світової війни, у яку драматично провалюються долі героїв. У цій історії складним клубком переплетені характери двох сестер та їхнього близького оточення. Творча уява молодшої невинно втручається у прекрасний світ реальності старшої, що згодом під вагою незворотних обставин зруйнує їхній ідилічний світ та та наші уявлення про сімейну гармонію. Разом з особистими трагедіями закоханих молодих людей руйнуються ідеали англійської аристократії.

Фільм Джо Райта – екранізація однойменного бестселеру Єна Макк’юена, залишається одним з кращих фільмів, які стриманими мазками відображають людську історію двадцятого століття на головних зламах.

І звісно, що “Спокута” аж ніяк не мелодрама, а велична метафора нашого часу, маркованого відчаєм та руйнуванням гуманістичних цінностей, антивоєнним пафосом та тріумфуючою вірою у перемогу добра. Деякі сцени фільму вражають образністю та цілісністю і перекидають місток до цьогорічних кінофаворитів – фільмів Крістофера Нолана “Дюнкерк” та нової роботи самого Джо Райта “Темні часи”.