On 21 травня In есеї Like

Скафандр і метелик (режисер Джуліан Шнабель, Франція-США, 2007)

Наважуся припустити, що кожному хоча б колись – під час недовгого відпочинку, а чи просто несподівано – міг наснитися гарний сон. З тих, що потім згадуємо роками. Ми собі накликаємо його довгими місяцями праці та життєвої метушні. А ще короткими вечорами при перегляді добрих фільмів, коли зустрічаємося з високим кіном та хорошими людьми. Тими вечорами домальовуються обриси майбутнього сну, неймовірного, правдивого, переплетеного з мріями… І коли ми виходимо у світ, то кожен принесе зі собою здогад про свій найкращий, ще небачений сон.

Ті очікування повертають нас знову і знову до кіно. І у згасаючому світлі зали, з першими кадрами чергового фільму ми відчуємо, що без Кіно цей сон був би бодай трішки, але іншим. Не обов’язково гіршим, але іншим. Якщо це так, то наш Кіноклуб – не марний. Принаймні, хочеться у це вірити.

«Скафандр і метелик» Джуліана Шнабеля – один з тих рідкісних фільмів, котрі балансують між сном та дійсністю, марним та справжнім життям, волею жити та бажанням вічного спочину. Якоюсь мірою цей насичений добротою фільм – про кожного з нас і для кожного з нас.

В основі фільму – біографічна книга Жана-Домініка Бобі, головного редактора журналу “Elle”, яку він написав після катастрофічного для організму інсульту. Ця книга і саме життя людини після трагедії стало гімном людській стійкості і жаги до життя.

Прекрасно знятий, фільм американського режисера, який є також відомим художником-неоексперсіоністом, вповні розкриває глибину книги і водночас проектує її універсальний зміст до кожного глядача, так щоб кожен побачив власне відображення у роздумах про життя, кохання, жінок, друзів, батьків, дітей, славу, багатство, терпіння, співчуття.

Візуально довершений, з прекрасними музичними фрагментами, що гармонують з операторськими знахідками. Акторський колектив (Макс фон Зюдов, Емануель Саньє, Матьє Амельрік) підсилює, особливо окремими екзистенційними сценами, емоційне сприйняття фільму.