On 19 березня In есеї Like

Обитель радості (режисер Теренс Девіс, Великобританія-США, 2000)

Коли жінка стоїть перед дзеркалом, то що вона хоче побачити у ньому? Своїх чоловіків? Свої статки? Своїх дітей? Свої вчинки? Не про красу ж ідеться, а про долю, в якій краса хоч і грає свою роль, але не завжди головну. А доля і є складним інтегралом з тих речей, які оточують і/або входять у життя жінки. Світське коло, як паутина дистанцій. Парад галантних чоловіків, немов кружляння акул. Подруги, що невчасно тануть під світлом проблем. Гроші, що правлять за мірило речей.

Немає певного часу у вічності, коли з цим не доведеться зустрічатися жінці. Прогрес не здатний настільки швидко змінювати людину як моделі телефонів.

Фільм “Обитель радості” – це прекрасна за формою і драматична за змістом історія однієї жінки. Красивої, гордої, незалежної. Такої, в яку хочеться закохатися, хоча легше просто жадати, якою хочеться володіти, але без офіційних зобов’язань. Душа якої стала предметом гри вищого світу, а тіло залишилось недоступним його легковажним гравцям.

Британський режисер Теренс Девіс має особливе відчуття літератури і здатність надавати їй виразних екранних форм. Його вибір матеріалу та наступні екранізації – це завжди додана вартість до літературної основи. А основою для цього фільму став однойменний роман відомої американської письменниці Едит Вортон, яка була удостоєна Пулітцерівської премії (одна з найпрестижніших літературних нагород у світі).

Режисер обережно, не проливаючи цінного романного вмісту, створив розкішний за виразністю і проникливий за ідеями фільм – парад образів та характерів епохи, коли рай здавався близьким. Початок ХХ століття, розкішні інтер’єри, багаті костюми, складна павутина галантностей, прямі спини і прихована відвертість. У центрі розповіді – красива жінка, яка “повинна вийти заміж”. Але на відміну від більшості жінок тоді (та й тепер), яка прагне зробити свій вибір чесно, прагне залишитись у великосвітському товаристві, не втративши морального стержня, такого необов’язкового серед заможних обивателів.

Перегляд цього фільму – затягує, немов і справді роман. Лише часу відбирає у нашого інтенсивного життя значно менше. Будить солодкі відчуття на губах, коли слідкуєш за чужими поцілунками, розворушує очі, коли бачить домашні бібліотеки і картини на стінах, змушує вболівати і розв’язувати шахову комбінацію з чоловічих характерів (саме так: коли жінка дивиться у дзеркало, то бачить своїх чоловіків; то ж коли фільм про жінку, то насправді – про чоловіків).