On 19 лютого In есеї Like

Вбити Фрейда (режисер Хоакін Орістрель, Іспанія, 2004)

Складно повірити, що ще залишились люди, які б не мали персональної історії стосунків з паном Фрейдом та його вченням. У різні періоди істерія довкола нього то наростала, то стихала, затуманюючи голови та провокуючи прості відповіді на складні запитання. І навіть якщо іронічно ставитись до теорій психоаналізу, то заперечувати їхній колосальний вплив все ж складно.

Каталонські кінематографісти так і зробили – зняли розкішний памфлет на фрейдизм у розкішних декораціях Belle Epoque. Талановито розіграли карту стереотипів, іронічно декорувавши цитати та ідеї психоаналізу в обгортки яскравих персонажів та красивих костюмів. Оця легка, мов повітря, стилізація під німе кіно, це елегантне балансування між серйозним і розважальним, ці парадокси сценарних та смислових ситуацій заворожують та по-справжньому інтригують. Вони розганяють наші думки від ледь пристойних анекдотів до серйозних роздумів над проблемами підсвідомого, але не опускають нижче високого художнього рівня.

Звичайно, цей фільм наповнений провокаціями, як візуальними та і смисловими. Звичайно, ми маємо справу з іронічним памфлетом на фрейдизм та моду на нього, яку суспільство переживало у різні періоди. Але він також просякнутий витонченим еротизмом, тонким гумором, сценарною істерією (а як же без цього коли мова про психоаналіз). Такий собі еталон пристойної розмови про непристойності.

Але головна чарівність цього фільму – його легкість, кінематографічна невагомість, проживання екранного часу до повного його забуття. І післясмак: гарантована ванільна насиченість візуальної розкоші на губах з повільно затухаючими терпкими нотами інтелектуальних роздумів на піднебінні.

Весна вже близько. Надходить час легкості. Це прекрасно – звільнити свою свідомість, стати безсвідомими (до речі, в оригіналі фільм так і називається “Безсвідомі”). Почати кружляти у танці (бодай в думках).