Ми хочемо щоб нас любили. Здавалось би − зрозуміле і тривіальне бажання. Про це співають навіть у найпростіших пісеньках або ж мріють ті у кого горизонт мрій недалекий. Але чому душа так тягнеться до чужих історій, в яких герої ламають перепони і ставлять на терези власне життя? Чому співчуваємо відчайдушним і нераціональним вчинкам тих сміливців, які наважуються ризикувати всім комфортним, усталеним і правильним заради досягнення справжнього почуття? Може, бачимо у них себе, але з іншої історії, яка могла скластись якби не… Слабкодухість, товстошкірість, смиренність. А, може, у когось все ж таки склалась і ми просто звіряємо власні почуття з екранними, щоб переконатися, що не одні так страждали…
Хто знає? Нас мільярди – таких різних і слабких. Були і прийдуть після нас. Підозрюю, що поки існуватимемо, одні будуть продовжувати писати про пристрасть кохання, інші – екранізовувати її, ще хтось малюватиме чи перекладатиме на ноти свої або ж чужі страждання. Так і летітимемо до повного розчинення у порожньому просторі.
Великий англійський романіст двадцятого сторіччя Грем Грін, один з найчесніших письменників, пережив схожу історію руйнівної пристрасті. На щастя, йому вдалося описати її в новелі «Кінець роману» − дуже нетиповому для себе творі, який, втім, приніс йому світову славу. На щастя, ірландський режисер Ніл Джордан наважився екранізувати роман. Наважився, бо роман має складну структуру і був ризик втратити головні акценти і звернути на дорогу мелодрами.
Фільм вийшов добрий. Таке розкішне і відчайдушне дослідження природи кохання. Орнаментоване пронизливою музикою Майкла Наймана, філігранною, немов у кольоровому сні, операторською роботою Роджера Претта та оголеною до крові акторською грою Джуліанни Мур, Ральфа Файнза та Стівена Рі.
Орнамент цього фільму складний, з частими стрибками у часі, з програваннями ситуацій з різних точок зору, з джазовою рівноправністю головних і другорядних персонажів. Але його варто відкрити для себе. Адже цей фільм написаний пристрастю. Пристрастю закоханості і зради, пристрастю ревнощів і довіри, пристрастю гріха і спокути. І це те, що відрізняє хорошу драму від хорошої мелодрами.
Сюжетну історію переповідати не варто. Адже це Грем Грін і «його час» – сорокові роки двадцятого сторіччя. Британський дощ, сепія у кольорі, чоловічі костюми-трійки та витончені контури жіночих суконь. А ще ворожі бомбардування як дзеркальний символ зовнішньої загрози внутрішній драмі героїв.
А ще – і це вкрай рідкісне явище в кіно та й літературі – спроба поєднати любовну і гріховну пристрасть з християнською духовністю. Несподіване, але переконливе місце зустрічі з Богом.
Не сумніваюсь, що цей фільм змусить вас задуматись. Або згадати. Або мріяти ще. І ви знаєте про що…
Олег Яськів
The End of the Affair, Neil Jordan, 1999
Like
Telegram