Кращі фільми великого Інгмара Бергмана понадчасові – як готичні собори, ренесансні фрески, візантійські ікони чи натюрморти Ван-Гога. Режисер дивовижно вміє замінювати дію тіла на дію думки. Те, що так важко дається людині у реальному житті, досконало реалізується у фільмах Бергмана. Тому тривалість його фільмів релятивістська – часто навіть короткий хронометраж розростається у застиглість часу з неймовірною активністю розуму.

“Причастя” Інгмара Бергмана – фактурний, живий і потрібний кожному фільм. Він залишає на руках стійкий запах, але такий рідний як у новонародженої дитини, яку притуляєш до чола у молитві за її щасливу долю. А ще – у наш інтенсивний і дещо самовпевнений час – це погляд надії, звернений до невидимого Бога.

Кіно Бергмана – це також велика література. Його фільми хочеться дивитись уповільнено, так як читаєш хорошу книгу. Символізм та метафоричність кадрів у його фільмах – ненав’язлива, а проявляється з природи нашого буття, з повсякденності, яку не помічаємо. Око геніального оператора Свена Ньюквіста наділене таким же сильним даром бачити сенс існування, як і сценарії самого Бергмана.

Бергман майже ніколи не був тривіальним у виборі проблематики своїх фільмів і тим більше ніколи не був кон’юнктурним у заграваннях з масовим глядачем. Його глядач – це сучасна людина, яка живе у час кризи моралі, цінностей, релігії. Його глядач – також і сам Бергман. Тому кожен фільм режисера автобіографічний та універсальний водночас, а його кінематограф продовжує притягувати глядачів, як інтелектуалів, так і простих людей.

Сам Інгмар Бергман був одним з кращих мислителів двадцятого сторіччя, який говорив до людей не через слово – як філософи і письменники, не звуками – як композитори і не фарбами – як художники, а кінематографічною мовою, яка поєднала всі інші способи діалогу. Недаремно складно знайти сучасного серйозного режисера, який би не перейшов у своєму становленні через вплив Бергмана як митця та особистості.

Сумнів, страх, страждання, любов, смерть наповнюють простір “Причастя” – одного з кращих фільмів великого класика. Але лейтмотивом звучить ідея, що людина без віри втрачає свою природу, і, відповідно, сенс.

У «Причасті» тема віри розкрита найбільш чесно, але делікатно. Жодних компромісів, жодних спрощень. В основі кризи цивілізації завжди лежить криза віри. Усе решта – війни, деградація моралі, ослаблення культури, технологічний занепад – лише похідний наслідок результату стосунків людини зі своїм внутрішнім духовним світом, який побудований на вірі. Вірі у Бога, у людину, у кохання, дружбу, людяність. Навіть у найбільш просвітлених і духовних фільмах Бергмана головна увага звернута завжди до стосунків між чоловіком та жінкою.

Віра і любов у розумінні Бергмана – взаємопов’язані здатності. У цьому поєднанні не все так просто, як здається при поверховому розгляді, нав’язаному обивательським світоглядом чи клерикальними канонами. Тому Бергман як мудра людина уникає моралізаторства і тиску на людину. Він усвідомлює, що у своїх фільмах він такий же безсилий як і Христос перед жорстокістю світу. Саме тому обидва переконливі. Адже перемогу можуть дати тільки правда і любов.

“Причастя” – бездоганний в естетичному вирішенні та змістовному наповненні фільм. Еталон справжнього кіно. Мабуть, кращий фільм про віру людини. Добрий шанс зміцнити її для того хто вірить і повернути для того хто сумнівається.

А для нас це найкращий спосіб синхронізувати свою душу з різдвом, а ще краще – зі щоденним життям після свята…

Олег Яськів

 Ingmar Bergman, Nattvardsgästerna, 1963

Інгмар Бергман, кіно Швеції, християнство