Інколи здається, що знаєш як треба любити. Як тримати паузи, про що мовчати, про що говорити. Чого хотіти одразу, а що відкласти до “остаточного вирішення питання”. Адже про все вже написано, знято, намальовано – тільки обери свою модель поведінки. Але насправді, коли це стається, і дійсно хочеш любити, а не імітувати, тоді з далекими звуками призабутої мелодії підкрадається морозяна невпевненість і млосне відчуття стрибка у невідомість. Душа не слухає тіла і орієнтується на віддалені ідеали, до яких спрагло хочеться дотягнутись.

Фільм відомого французького режисера Патріса Леконта “Обіцянка” – один з тих каналів зв’язку, які здатні повернути любов у правильне русло. А ще – еталонний зразок справжнього кіно, де все збалансовано, вивірено на шальках доцільності, продумано та осмислено. Жодного зайвого слова у діалогах, жодного затягнутого кадру, жодних надмірностей в інтер’єрах.  Складається відчуття, що автори фільму грають з глядачем у гру, де останній активно доповнює екранну розповідь, включаючи власний досвід та очікування.

А сама розповідь змушує по-новому глянути на творчість Стефана Цвейга не лише тих, хто його ще належно не оцінив, але й тих хто його любить – настільки елегантно і точно переданий дух прози великого австрійця. Маневруючи на межі мелодрами чи любовного роману, ані Цвейг у романі “Подорож в минуле”, ані Леконт у фільмі, не завалюються у цей спрощений жанр, а навпаки – підносять історію кохання на найвищі щаблі художнього втілення. Класичний трикутник – де двоє чоловіків з різних вікових та статусних категорій змагають за кохання жінки – передана з максимальною достовірністю і навіть, наважуся, стверджувати, рідкісним сьогодні тактом. Можливо у часи сторічної давності – епоху пізнього вікторіанства, модерну та декадансу – така етика стосунків, коли пристрасть і честь виплітають драматичну кориду, могла сприйматися більш спокійно, але зараз – після кількох хвиль сексуальних і соціальних революцій та страшних воєн – навряд чи. Тому для сучасного глядача жертовність, на яку йдуть усі герої фільму заради свого кохання – це сильна морально-етична максима, до якої втомленій душі хочеться дотягнутися.

Драматичне вістря фільму – обіцянка закоханих, якої вони намагаються дотриматись, щоб зберегти любов та не образити третього. Цей аспект “класичних трикутників” майже завжди легковажно обходять сучасні автори, через що більшість історій провалююються у мелодраматичний, а отже, спрощений, некрасивий і, від того, нецікавий жанр. Навіть якщо життєвих прикладів таких нецікавих стосунків довкола достатньо. Адже мистецтво – це не лише фіксація дійсності, яка часто банальна, але й творення можливостей для нової якості вчинків, свіжого смаку почуттів. Фільм Патріса Леконта – саме про це.

Окремої уваги заслуговує атмосферність фільму. Епоха початку двадцятого сторіччя з її повагою до предметів інтер’єрів, деталей костюмів, спокою спалень, тиші бібліотек, звуків фортепіано під високими стелями, дорогого дерева письмових столів та світлих картин постімпресіоністів відображена у фільмі з музейною точністю та казковою справжністю. Музика сучасного композитора Габріела Яреда ненав’язливо доповнює імпресіоністичну картину епохи, а обличчя акторів немов зібрані з портретів того часу.

Фільм нагадує кожному, хто ще здатен на глибокі почуття або прагне їх віднайти, що любов – це комбінація достойних вчинків, які постають в результаті моральної перемоги над власними слабкостями і нестриманими бажаннями та величезної, до самозречення, поваги до того кого любиш.

Величезна радість від того, що таке кіно ще знімають. Ні, добрих фільмів і зараз не бракує. Але “Обіцянка” залишає враження довершеної єдності форми та змісту.

Гарного післясмаку вам після Великодніх свят!..

Patrice Leconte, A promise, 2013

Олег Яськів

10 квітня, вівторок о 18.30 у кав’ярні Штука на вул. Котлярській, 8

європейське кіно, кіно Франції, Патріс Леконт, Стефан Цвейг, французьке кіно