In рецензії

Дитина (режисер Жан-П’єр та Люк Дарденн, Бельгія-Франція, 2005)

kinopoisk.ruОсіння пора передбачає особливий настрій, в якому меланхолія розведена роздумами про те, на що часу не буває влітку. У цьому настрої очі шукають свої фарби, але розум потребує ідей, які варті довгих осінніх вечорів крізь задощені шибки. За тими шибками повсякденне життя інших, яке протікає повз нас. Суєта інших, радості інших, трагедії інших. Але насправді, якщо подумати – одним з довгих осінніх вечорів – то і наше життя таке ж, і також для когось проминає поруч. І коли все гаразд, то нам і майже байдуже. А коли ні… Чи розгледить хтось вас крізь залиті дощем та егоїзмом шибки? Мені здається, що саме у момент коли хтось помічає в іншому людину, тоді він сам стає людиною.

Свого часу Жан-П’єр Дарденн так охарактеризував кіно, яке вони з братом Люком знімають: «Нас цікавить те, як можна стати людиною в загальному розумінні, не отримавши ніякого заповіту від предків». Це ризиковий і складний постулат для сучасної Європи та й світового кіно загалом. Але навіть незважаючи на теперішню деяку моду на соціальність, робити в рамках цієї відповідальності добре кіно можуть лише одиниці. Брати Дарденн – безумовні лідери, а швидше, заслужені моральні авторитети. Заслужені своїми фільмами, своїм служінням інтересам людини, своїм непохитним бажанням повертати надію кожному, помічати унікальне серед найупослідженого.

«Дитина» – без перебільшення, мабуть, один з найкращих їхніх фільмів, і один з найсильніших фільмів десятиріччя. У ньому можна побачити інше обличчя сучасної Європи. На цьому обличчі ледь помітні шрами від «Злочину та кари» Достоєвського, екзистенційних романів Камю та християнських драм покаяння. Така Європа нам близька, ми в ній – уже свої. Нам разом так знайомий хаос зовні і всередині, бездумне марнування життя, гірке прозріння та запізніла покута.

Взагалі, брати Дарденн – унікальне явище у світовому кіно, творчий дует, який зумів завоювати у Каннах дві Золоті пальмові гілки, один головний приз журі, два призи екуменічного журі. Більше серед канських лауреатів немає ні у кого!!!

Одна з Золотих гілок – за „Дитину”. Їхня творча манера межує з реалізмом, але у новій його якості і водночас, за своєю сміливістю та відвертістю, є, безумовно, новаторською. Мало кому вдається настільки пронизливо та правдиво показати життя людей та зрушити застій душ глядачів. І хоча насправді режисери надзвичайно скромні в оцінці власної творчості, маємо справу з мистецтвом високої місії, що є рідкістю у сучасній кон’юнктурі кіна…

Олег Яськів

Jean-Pierre & Luc Dardenne, L’enfant, 2005

,