“Якщо у тебе є історія та друг, якому її можна розповісти, отже не все так погано у твоєму житті”.

Ці слова можуть стати моральною опорою для багатьох з нас. Тому що у порівнянні з попередніми поколіннями ми маємо багато речей і багато свобод, які обмежують людину в людині. Немає часу дивитись на небо, вглядатись в очі іншого, слухати тишу після музики і ділитися останнім. Ми стали персонажами футуристичних романів, які читали у дитинстві, для когось такому далекому, що й не віриш уже в його безтурботне існування, повне свободи ненаписаних листів та нерозбрунькованих почуттів.

Автор цих слів, які немов маяк у бурі ночі, Алессандро Барріко – один з найчутливіших письменників, який зрозумів сучасну людину, її потребу почути у словах всю палітру почуттів минулих епох, їхню стилістичну невломимість та майстерність лаконічності. Його роман, а радше коротка повість, немов зоряне небо, що не знає кінця. З неї виріс кінематографічний діамант, можливо, з перспективи історії і безцінний.

Цей діамант огранив Джузеппе Торнаторе – інший великий італієць, який підтримує високий статус італійського кіно, здобутий його старшими Майстрами. Та на відміну від великих попередників і сучасників, його стиль – найкраще відображення Італії і водночас цілої Європи. Зрештою, може так і має бути, адже довгий час Італія і була Європою, а у царині культури значною мірою навіть і створила її такою, яку ми знаємо та любимо. Тому поетика та мелодійність, стиль та гармонія – два крила стилю режисера, які він легко підхопив у письменника Барріко.

Серед фільмів Торнаторе складно виділити найкращий. Вони усі добре скроєні і надовго запам’ятовуються. Чи то образом Жінки у “Малені”, чи ностальгією за кіно у “Кінотеатр Парадізо”, чи долею українки у сучасній Європі у “Незнайомці”, чи реалістичною атмосферою Сицилії у “Баарії”.

Але «Легенда про піаніста» – з тих фільмів, що не забуваються і просяться до перегляду час-від-часу – коли на душі сумно, коли закохався чи коли вирушаєш у довгу мандрівку. Невідомо куди і невідомо на скільки. Бо тільки подорож з розмитим у тумані завершенням може стати справжньою, решта ж – просто туризм.

Історія геніального музиканта, що народився на кораблі посеред океану і ніколи не сходив на землю, піднесена у понадчасся і узагальнена до філософської притчі.

Цей фільм немов улюблена книга – здатен розрадити і загоїти, підказати та надихнути. Він зітканий з слів, образів та звуків, які немов живильні бактерії, поселяються у душі і ще довго народжують моменти щастя.

Одна з таємниць магії фільмів Торнаторе і, цього зокрема, безумовно, музика Еніо Морріконе – мабуть, найбільшого композитора сучасного кіно. Але тут навіть його прихильники будуть здивовані, розкривши для себе Морріконе як джазового композитора. Бо фільм – про джаз… Але також і про кохання, про ностальгію, про дружбу. Про делікатність поглядів і несміливість першого слова. Про туман нового століття і наше з ним прощання.

Фільм довершений не лише у музиці, але й в операторській роботі Лайоша Кольтаі і особливо у грі Тіма Рота, за що справедливо зібрав букет високих нагород.

“Легенда про піаніста” – з тих фільмів, які просто необхідно переглядати, щоб виправити траєкторію свого життя. Відмитися від корости нашого хмарного часу і почути історію друга. Як колись: за столиком, на березі, біля ватри.

Він про все те, що залишається невимовленим навіть з найближчими, про що не зізнаєшся навіть собі – залишеному тут і тепер мріяти про щось інше…

Олег Яськів

Giuseppe Tornatore, La leggenda del pianista sull’oceano, 1998

кіно Італії, Легенда про піаніста, Торнаторе