Передчасний холод сліпою змією проповзає вулицями великого міста. Від цього обличчя перехожих стають ще сірішими, ніж зазвичай. Яскраві барви поглядів та контурні відтінки посмішок настільки легко здуваються з їхніх облич, що інстинктивно тягнешся до книги, загортаєшся в музику, забуваєшся у кіно – тільки щоб повернути віру у цю землю і цих людей. Адже це так важливо: вірити у людину, вірити, що у випадковому зустрічному впізнаєш зрозумілі вчинки та знайомі пристрасті, що друга можна знайти у будь-який період життя, що любов можна повернути коли по-справжньому того забажаєш. Що після кожної хвороби обов’язково прийде одужання…

Велике серце чудового французького режисера Жана Бекера виходить далеко за межі кіносвіту. Його філософія є рідкісною у сучасному світі, де правлять першість «успішні люди», а у крайньому випадку – публічні інтелектуали. Вона навіть трохи незручна для «світу слави», в якому ми зараз живемо, тому що Бекер вважає, що насправді світ створений для кожного. Тому що він простягає свою увагу навіть до тих, хто в очах «переможців» програв. Його герої – це прості, інколи маргінальні люди або ж «звичайні люди» звичайних професій, котрих ми переважно зустрічаємо довкола себе протягом життя.

Кіно Жана Бекера відсилає нас до гуманістичних традицій найкращої літератури – однаково чи до класичної чи до сучасної – але обов’язково такої, що здатна розворушити наші заклопотані серця. Після перегляду його фільмів людина м’якне і якщо має достатньо відваги, то й наважуся припустити, що стає трішки добрішою. Всі інші, кому непотрібні «занадто людські прояви», просто пройдуть повз такі фільми і стануть глядачами блокбастерів, артхаузу або ж попкорнового трешу. Якщо взагалі їм буде потрібне якесь кіно.

Ось і цей фільм став екранізацією відомого однойменного роману французької письменниці Марі Сабін Роже (2012). В основі його сценарію – історія літнього і достатньо мізантропічного чоловіка, який внаслідок аварії виявляється прикутим до лікарняного ліжка на тривалий період. Відтак, нездатний контролювати власну самотність та спокій – у переповненій пацієнтами, персоналом, друзями, рідними, новими знайомими палаті – він, взоруючи на їхні та власні історії новим поглядом, змушений прийняти нові правила життя, що в результаті призведе до переоцінки багатьох вчинків з минулого та намірів щодо майбутнього.

Світ у фільмах Бекера постає майже таким, яким і задумувався Богом – сповненим добрих і скромних людей, які кривди долі та несправедливості сприймають зі стоїчним смиренням. Але це аж ніяк не моралізаторська пастораль, якщо говорити про даний фільм. Адже головний герой – достатньо темпераментна людина з багатим на пристрасті минулим і відтак, всі події довкола нього виявлються бурхливими та емоційними. Але за цим «невинним» шумом емоцій ми поступово розрізняємо вразливих і самотніх людей, які потребують ближнього мабуть ще більше, ніж кар’єри чи слави. Бекер, услід за літературними класиками (Толстой, Самчук, Кізі, Барріко, Паассіліна та іншими) пропонує альтернативні сценарії життя людини, в яких вона завжди буде переможцем.

Унікальність творчості Бекера полягає в тому що йому вдається огортати проникливо-людяні і по-справжньому драматичні історії у легку, майже комедійну форму. Але усмішка у його фільмах – делікатніша і значно глибша, ніж у жанрових комедіях. Тому й запам’ятовується надовго. І якщо ви шукаєте відповіді на питання «у чому ж магія французького кіно?», то цей та інші фільми Бекера якраз і є такими прикладами, які розкривають ці «таємниці»: людяність, чесність, емпатія, скромність.

Фільм «Гарного одужання» навіть у своїй символічній і буквальній водночас назві підштовхує нас до правильних кроків: одужуйте дослухаючись, одужуйте довіряючи, одужуйте толеруючи, одужуйте співчуваючи, одужуйте пробачаючи, одужуйте і самому просячи пробачення… Тоді майже напевно, що невдачі та самотність довго не турбуватимуть вас…

Олег Яськів

драма, екранізації, Жан Бекер, комедія, французьке кіно