In есеї

Готель “Гранд Будапешт” (режисер Вес Андерсон, США-Німеччина-Великобританія, 2014)

kinopoisk.ruКінематограф, на щастя, рухається вперед, залишаючи, на жаль, позаду швидко старіючі стрічки та зникаючі у пам’яті обриси кінозірок. Але, безумовно, при цьому все ж таки щось втрачається.

Культовий американський режисер Вес Андерсон пробує рятувати кінематограф від занудства та формалізму. Прагне повернути йому магічну силу, котрою той володів ще тоді, коли дерева були великими, а кадри чорно-білими. Коли залюблені у кіно зберігали вірність, міцнішу, ніж закохані у житті. Його магія була невловима і неповторна для кожного освяченого. Вона і зараз неослабла. От лиш віднайти її серед целюлоїдного шлаку стає щораз складніше.

Фільм “Готель”Гранд Будапешт” заслуговує епітету розкішний як ніякий інший. Він не просто ностальгує за красивими декораціями періоду між двома світовими війнами. Він, швидше, вибудовує власну реальність, будівельними матеріалами для якої стають спогади наших прабабусь, пригоди прадідів, пожовклі сторінки зачитаних у дитинстві книг, сни, що вже ніколи не повернуться.

Водночас фільм дуже естетський. Складний (але зрозумілий!) сюжет розгортається як коштовний дарунок, який позбувається привабливих обгорток. Глядач поступово стає майже співучасником пригодницького життя консьєржа елітного готелю вигаданої країни Зубрівка (яка інтригуюча назва!), у якій, втім, галичанин може млосно впізнати призабуті риси австро-угорської імперії. Або просто казкової країни, яка майже у кожного малювалася європейськими контурами.

Енергія фільму поступово концентрується на викраденні коштовної картини та всіма притаманними для пригодницького жанру подіями: мізансценами, перегонами, убивствами, аферами. Але водночас фільм вислизає з його рамок і перетворюється в розгорнуту метафору втраченого часу – історичного, духовного, культурного. Того, який закінчився ще до нашого народження.

Недаремно фільм зібрав небачений зірковий ансамбль акторів, адже кожному хочеться доторкнутися до минулого, зіграти власну роль у казці про історію нашого втраченого часу. Прикметно, що такий акторський купаж, попри божевільний ризик провалу, дав блискучий результат, де кожна зірка – грає як справді великий актор, а не як забронзовілий пам’ятник: Ральф Файнз, Джуд Лоу, Тільда Світон, Едвард Нортон, Едрієн Броуді, Віллем Дефо, Мат’є Амальрік, Гарві Кейтель, Біл Мюррей.

Вам гарантовані позитивні емоції. І це буде не натягнутий регіт, а стриманий усміх від інтелектуального задоволення. Це буде насолода очам та розрада для стомленого трагедіями розуму. Ми ніби заглянемо в інший простір – до якого завжди здається примарно близько. Ми у чергове приміряємо на себе роль самотніх ідеалістів, яких так часто називають диваками. Ми увійдемо у міф, де добро і зло гранично розділене, але бездоганно переколиве.

Ми на сто хвилин забудемо, що вся ця глазурована декадансова розкіш покоління прабабусь та прадідусів незабаром буде розбомблена цинічними параноїками, які не читали в дитинстві казок…

А потім повернемося у нашу реальність. І зробимо правильні висновки…

Wes Anderson, The Grand Budapest Hotel, 2014

Олег Яськів

,