In есеї

Ван Гог – на порозі вічності (режисер Джуліан Шнабель, Великобританія-Франція-США, 2018)

Постер до фільму. Художник Ван Гог у брилі стоїть посеред пшеничного поля.

Ван Гогу не повезло зі славою при житті, та й зі самим життям також, зате поталанило зі славою по житті, а також літературою та кіном. Саме його біографію найбільше з-поміж художників екранізовують режисери. І начебто немає в ній романтичних сюжетів, як у Гогена, відсутні і карколомні пригоди, як у Караваджо, відсутня ідеальна любов як у Ботічеллі.

Вілем Дефо мабуть, найвдаліше серед інших хороших акторів увійшов в образ художника. Саме такого – розгубленого, невпевненого, беззахисного перед фронтом світу – не уявляє Ван Гога більшість. Але мені думається, що якраз таким і був художник. Вільям Дефо справді схожий на трішки божевільного, якого справді могли не розуміти сучасники-обивателі і остерігатися колеги по цеху. Але, можливо, саме руками, очима, та емоціями такого не сповна земного чоловіка і промовляла правда світу. Саме він міг не зупинитися перед нервозністю жестів, які викликала у ньому природа, саме він міг наважитися суб’єктивізувати власні емоції до стандартів художнього стилю.

Франція очима Ван Гога у цьому фільмі постає цілком тривіальними пейзажами. Стежки, якими художник ходив на пленери в сонячному Арлі, губляться у високих травах. Горизонт не дивує нас синусоїдами гір чи сіро-блакитною паралеллю моря. Персонажі п’ють столове вино, а то й міцніший абсент. Обличчя тих, кого зустрічає художник в останні місяці свого життя, такі ж втомлені, як і його. Їхні життєві історії пригнічують. І от у такій атмосфері постає світлий, яскравий живопис Ван Гога. Як це могло статися? Чому це тривало протягом стількох сотень картин художника? Звідки ця творча сила, яка давала йому сили і водночас руйнувала фізичне і психічне здоров’я? На ці питання є уже чимало відповідей, більшою мірою у професійній літературі, трохи меншою – у кіно. Але незважаючи на це, усіх відповідей ми не маємо. Тому фільм “Ван Гог – на порозі вічності” пробує дати якщо не закрити ці інтелектуальні дискусії довкола Ван Гога, то прояснити ще кілька вагомих відповідей.

Художник сидить в саду і малює оливкові дерева. Перед ним картина, він спиною до глядача

Можливо, тому цей фільм так потужно заряджений людськими ресурсами. Режисером став відомий американський художник і вже не початківець у кіно Джуліан Шнабель, сценарій написав відомий драматург і письменник, лавреат Оскара Жан-Клод Кар’єр. В головній ролі – вже згадуваний Вілем Дефо, а окрім нього – Мадс Мікельсен, актор і режисер Матьє Амальрік, Еманюель Саньє. Кожне з цих імен міжнародного значення поглибило фактурність фільму.

Для режисера Шнабеля фільм став давньою мрією, значним етапом, можливо, і мрією життя. Адже проникнути у світ художника найкраще може лише інший художник, якщо вмітиме талановито про це розповісти. І режисерові це вдалося. Він не просто створив черговий фільм про Ван Гога, він зумів створити цілком відмінний від інших фільм, який лише позначив пунктиром одну з найцікавіших стилістичних ліній в сучасному кінематографі, який можна було б назвати “реконструкцією свідомості”. Такий підхід вимагає не лише знайомства з біографією героя-прототипу, але й серйозне інтелектуальне осмислення його ідей та спадщини.

Практично весь творчий період Ван Гог у своїх революційних задумах, утопічних проєктах, під час катарсичних просвітлень та гірких розчаруваннях перебував на порозі вічності. Тому у цьому фільмі перед нами не лише депресивні останні дні митця. Ми бачимо ретроспективно також інші епізоди його життя та ключові зустрічі, які давали йому стільки підстав для надії та радощів творення, але неодмінно оберталися щораз новими моральними випробуваннями. Багато екранного часу приділено сценам непростих дискусій героя з його найближчим другом та водночас ідейним подразником Полем Гогеном.

Фільм створено у свідомо медитативній манері, яка ніби покликана вторувати внутрішньому монологу художника. Завдяки прекрасній музиці Тетяни Лісовської та розкішній, “пейзажній” роботі одного з кращих сучасних операторів Бенуа Делома – двом механізмам “машини часу” – ми безсумнівно повертаємося у час Ван Гога. Не всім буде комфортно у цьому часі, як більшості не було б комфортно бути поруч з живим героєм. Тому перегляд фільму для багатьох стане випробуванням. Але якщо ви правильно налаштуєте внутрішню оптику, опануєте дихання та зміните ставлення до часу, то ці неповні дві години стануть для вас незабутньою мандрівкою у свідомість одного з кращих художників світу.

Звичайно цей фільм буде краще дивитися “підготовленому” глядачеві. Але навіть якщо це стане вашим першим знайомством зі світом Ван Гога і ви подужаєте цей фільм, то можна буде вважати, що ви успішно пройшли подвійну ініціацію: у складний світ генія та не менш складний світ серйозного кіно.

Олег Яськів

At Eternity’s Gate, Julian Schnabel, 2018

, , ,