In Uncategorized

Відверте зізнання (режисер Патріс Леконт, Франція, 2004)

Холодні вулиці безбарвної зими виокремлюють безмовні постаті незнайомих людей. Крізь вікна помешкань, офісів, кав’ярень ми щоденно спостерігаємо як вони поспішають у справах. По обидва боки скла, а нехай і екрану, ми несемо власні мовчання. Цілі бібліотеки нерозказаних історій залишаються порожніми, нові словники невиражених почуттів виявляються непочутими. А, можливо, комусь саме зараз бракує непочатої розмови, і можливо, комусь нарешті принесе полегшення відверте зізнання.

Інколи потрібно наважитись перейти лінії мовчазного спостереження. Інколи потрібно заговорити першим, щоб отримати шанс бути почутим, або ж вчасно замовчати щоби вислухати іншого. Хтозна чи вийде з цього гарна історія, але точно розвіється самотність і принаймні з’явиться шанс на щастя…

«Відверте зізнання» – це фільм про любов, про самотність, про повернення, про помилки та переосмислення. Такий зрілий, дорослий фільм, в якому немов у чарівному дзеркалі кожен побачить щось про себе.

Якщо коротко про сюжет, то це історія про жінку, яка у пошуках психотерапевта помилилася дверима, але вирішила не виправляти помилку. Це історія самотнього чоловіка, до якого помилково зайшла красива жінка, і який вирішив зіграти чужу роль. З цієї простої і навіть дещо комічної фабули відомий французький режисер Патріс Леконт створює глибокий і захопливий фільм, майстерно переплітає історії героїв, повільно відкриваючи деталі їхніх психологічних портретів і так поступово додає нові рівні складності у цій вишуканій інтелектуально-еротичній грі.

Прекрасні діалоги, якась інтелігентно делікатна ненав’язливість думок та ідей притаманна цьому фільму. Лінії розмов героїв виходять далеко за межі екранних подій і філософськи підсумовують різні етапи людського життя: від дитячих ілюзій до розчарувань старості. Доповнюваною темою до головної мелодії фільму стає аналіз подружніх стосунків на стадії їхнього завершення. Тобто, нам пропонується слідкувати водночас і за розвитком стосунків і за їхнім травматичним затиханням.

Значна заслуга у переконливій силі фільму належить прекрасним акторським роботам Сандрін Боннер та Фабріса Лукіні, кожен з яких зіграв нехарактерні для себе ролі і, можливо, саме через це так глибоко розкрив не лише образи своїх персонажів, але й приховані світи інтимних переживань багатьох наших сучасників. Сандрін Боннер, що була однією з провідних європейських акторок на зламі століть, володіє, за словами режисера, чудесною рисою двозначності, коли «ми не знаємо говорить вона правду чи вигадує». І саме ця двозначність додала особливого шарму фільмові. А Фабріс Лукіні – колись актор розважальних жанрів, архетип непоказного мужчини, переконливо довів можливість переродження героя.

Леконт належить до того рідкісного типу режисерів, які ставляться з першочерговою повагою до глядачів. Саме тому він намагається робити свої фільми недовгими, тому що боїться щоб глядачі не нудьгували. Коли його “Відверте зізнання” вийшов на 1 год 40 хв, що є цілком середньою тривалістю для пересічного фільму, то режисер жахнувся від такої надмірності. У нас це може викликати усмішку, адже ми добре знаємо що таке затягнутість та нудьга на прикладах фільмів зарозумілих артхаузних режисерів, які думають у першу чергу про себе, а не про глядача. Однак таке ставлення до глядача дозволяє краще зрозуміти головні філософські принципи кіно Патріса Леконта: повага до людини і страх життєвої нудьги.

У своїх фільмах режисер рідко виходить за межі тематики затишного камерного світу людських стосунків. Він свідомо уникає політичних, соціальних чи екологічних проблем, байдужий до усіх розважальних жанрів, окрім комедії. Його цікавить людина: або у своїй самотності, або у пошуках взаємної близькості. Найчастіше це світ самотніх сердець, які шукають справжнього кохання або дружби, це дослідження жіночої душі серцем чоловіка або чоловічого характеру очима жінки.

«Відверте зізнання» можна сприймати як переконливий альтернативний сеанс психотерапії. Він іронічно оминає професійні практики, уникаючи буквальності та спекуляції на модних темах, але водночас повертає загублені ключі до успішної психологічної практики: коли пацієнт і лікар розвиваються разом, коли інколи вони міняються ролями, коли стають пацієнтами або лікарями мимоволі, всього лиш шукаючи шляхи до персонального щастя.

Від цього фільму стає тепліше. Він запрошує нас у подорож не лише у чужу вигадану історію, але також і у власну історію, омріяну колись, але так і не реалізовану, яка насправді все ще живе у наших бажаннях. Так, Патріс Леконт – ідеаліст. Його фільми – як милиці, що дозволяють зробити перші самостійні кроки без сторонньої допомоги і страху впасти. Він знає про цей страх, який живе в кожному з нас і стримує від перших по-справжньому самостійних кроків. Він знає скільки з нас так ніколи і не наважуються ступити назустріч мрії і вдовольняються ілюзіями достатності та гіркотою фальші. Тому він не лише режисер-ідеаліст, але й режисер-психотерапевт, який по-справжньому допомагає людині.

Приходьте. Адже кіно – це колективна психотерапія і ми спробуємо допомогти бодай собі…

Олег Яськів

03 березня, вівторок о 18.30 у кав’ярні Штука на вул. Котлярській, 8

, , , , , , ,