In кіноклуб Олега Яськіва

До побачення там, нагорі (режисер Альбер Дюпонтель, Франція, 2017)

Травень полегшено видихає неспокій холодної і злої весни, ніби хоче разом з нами позбутись цієї несподіваної нетерпимості серед людей та вже очікуваної нестабільності від погоди. А ми, спустошені і розгублені, промоклі та незігріті, шукаємо у випадкових поглядах співвітчизників точки зосередження, приводи для примирення і місця спокою. Але це довга дорога – пошуки ближнього. Значно коротшим до гармонії є шлях через мистецтво кіно і літератури. Просто прочитати гарну книгу, просто переглянути добрий фільм…

Новий французький фільм «До побачення там, нагорі» тонким шприцом проникає крізь нашу огрубілу соціальну оболонку, вводячи ін’єкції правди і любові. Ми починаємо розрізняти справжні характери людей, ми починаємо чесно говорити зі собою, ми повертаємо важливість основних цінностей.

Не викликає сумніву, що вміння розповідати історію – це необхідна складова літературного або ж кінематографічного таланту. Історія цього фільму розпочинається з першої світової війни – найбільш абсурдної бійні в історії людства – і продовжується у повоєнних роках, сповнених технологічних відкриттів, мистецьких експериментів, народження джазу, злету кінематографу і всіх тих високих мрій, які приходять до вас у по-справжньому щасливі роки. І це також історія великої дружби між чоловіками з різних соціальних станів, яка виросла з вогнища війни. Це також історія про велике повернення: до свого минулого, до своєї любові, до свого батька. Це історія про боротьбу добра і зла, про торжество справедливості і про милосердя.

Сюжет цього фільму, який виростає з історії дружби двох фронтовиків, настільки незвичайний, що його інтригу вартує залишати непорушною до зустрічі з першими кадрами. Важливо, що ця історія з майже детективним і надзвичайно цікавим сюжетом захоплює у першу чергу психологічним драматизмом та етичним імперативом, а не жанровою інтригою. Насправді це метафорична історія великої любові, яка просвітлює до нас крізь пелену часу. До жінки, до батьків, до дитинства. Коли любиш по-справжньому, то відчуваєш запах життя у кожному моменті проживання. Коли любиш по-справжньому, тоді всі історії про справжні почуття будуть і твоїми історіями.

Популярний письменник, автор «серйозних» детективів, П’єр Леметр за однойменний роман, який покладений в основу фільму, отримав Гонкурівську премію – найпрестижнішу нагороду у франкомовній літературі. У ньому він обігрує знаковий для французької культури образ «людини без обличчя» як символ іншої, «знеособлення» історії і поєднує його з універсальним мотивом повернення сина до батька. Підсилюють ідейну силу твору уже більш традиційні для літератури, але переконливо прописані конфлікти, як от змагання за любов між моральними антагоністами та перемога службової порядності над корупційною свідомістю. Тож екранізація доволі складного і художньо сильного роману була ризикованим викликом для відомого у Франції актора та режисера Альбера Дюпонтеля.

Але величезну, ще більшу ніж сюжет, роль у емоційному впливі на глядача відіграє художнє вирішення фільму. Зворушлива антикварна атмосфера огортає його внутрішній простір. Чудова музика з темою для кларнету не лише задає динамічний ритм фільму, але й відміряє пульс доль головних героїв. Яскравий та вигадливий монтаж довершує герметичну привабливість простору фільму. А алегоричність образів-масок головного героя – людини, яка прагнула стати художником, а натомість стала вигнанцем як з батьківського дому, так і з власної біографії – стає бароковим доповненням до модерністської естетики фільму. Фільм не просто художньо довершений у деталях та загальному. Навіть його сюжет певною мірою пронизаний роздумами про мистецтво, про роль його абстрактної та реалістичної складової у вираженні емоцій.

Ця ретродрама не лише з любов’ю відтворює предметний світ минулого, але також ненав’язливо повертає нам історичну та культурну пам’ять. В якийсь момент усвідомлюєш, що цей фільм про велику любов водночас повертає нам пам’ять про загиблих та покалічених і стає величним кінематографічним пам’ятником усім жертвам усіх воєн на землі.

Проте справжня унікальність фільму, на мою думку, все ж таки в іншому. Інтонації доброти стають головним лейтмотивом цього чарівного фільму. Вони розгладжують зморшки турбот і невдоволення, які прорізає на наших обличчях життя. Вони ніби пробуджують нас від летаргійного сну щоденності, у якій майже не залишається місця простим речам, яких нас вчили дитячі казки та перші вчителі. Вони проявляються несподівано, немов перші зорі на вечірньому небі – чи то у самозреченій допомозі другові, чи то у прийнятті фізичних каліцтв, чи у смиренному безкорисливому коханні чи у непідвладному часові військовому братерстві. Їх багато – інтонацій доброти, крапель любові, якими сочиться цей прекрасний фільм. Так багато, що деякі з них вихлюпнуться і на ваші серця.

Все разом – сценарна історія, художня форма – повертає нам призабуте з дитинства відчуття казкового світу, в якому добро обов’язково перемагає зло, а герої житимуть довго і щасливо. Це великий успіх авторів – і письменника, і режисера – трансформувати серйозний сюжет у філософсько-магічний епос.

І головне: ви знову зможете плакати сльозами, на які маєте право. На які мають право ті, хто переживає найважливіші емоції. Ті хто, дивлячись цей фільм, повернув собі розуміння того що у кожної дороги є свій початок і кінець…

Приходьте! Вас чекають…

Олег Яськів

Albert Dupontel, Au revoir là-haut, 2017

28 травня, вівторок о 18.30 у кав’ярні Штука на вул. Котлярській, 8

, , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *