In кіноклуб Олега Яськіва

Фокстрот (режисер Самуель Маоз, Ізраїль, 2017)

Відчути людину – у її горі та радості. Зрозуміти людину – в її емоціях та вчинках. Зобразити її в моменти найвищих психологічних випробувань, коли все несуттєве стає і справді несуттєвим, а все важливе випробовується на міцність. Це завжди найвищий іспит не лише для самої людини, але й для митця, який уважним оком автора спостерігає за людиною і прагне щоб його твори стати для неї опорою.

У такому фокусі світосприйняття реальність матеріального світу вже не має значення. Як у фізичній задачі, вона стає настільки нікчемною, що нею можна знехтувати. І якщо вдається проминути реальність, проникнути крізь оболонку матеріального буття, тоді промовляти починають емоції. Ті, які повертають нам віру у Бога милосердя, у Бога співчуття, у Бога, який не лише любить разом з нами, але й страждає разом з нами.

Фільм «Фокстрот» підноситься високо, аж до сфер людської трагедії, при цьому жодним словом не промовляючи про це. Він дивовижно смиренно, немов чуйний духівник, психолог чи просто справжній друг, уникає пафосу трагедії, не спекулює на людській драмі, вихолощує навіть саму можливість гучних політичних гасел та сміливо ігнорує облудні аргументи всіляких недобрих «-ізмів».

Режисеру Самуелю Маозу вдалося досягти такої внутрішньої рівноваги протікання фільму, що незважаючи на відсутність активної дії чи гостросюжетної фабули, кожен кожний кадр стає промовистим, а жест вагомим. Слова персонажів зриваються з уст важко і відчутно, немов краплі з весняної бурульки. Буденна дійсність, вихолощена до непомітності, набуває образної виразності у кожній деталі випадкового предметного світу.

У такому підході масштабуються найважливіші людські емоції, проявляються нервові волокна, якими люди пов’язані зі світом та оплутані між собою. А матеріальний світ дрібних деталей, який здавався несуттєвим, раптово стає магнетичним символьним письмом, яке інкрустує наше повсякденне життя, наповнюючи його нерозгаданим змістом.

Як у доброму вірші не потрібно багато слів, а у музиці – зайвих нот, так і кіно – це насамперед інтерпретація, а не розповідь. Тому емоції та переживання – найголовніша вартість і водночас найскладніше завдання не лише для режисера, але й для вдумливого глядача. Адже кіно – це завжди діалог, це завжди співпраця, це, немов луна в ідеальній печері – нескінченна у емоційних відголосках кожного окремого глядача.

Фільм «Фокстрот» наважується передати на екрані такі людські емоції, які найскладніше спів-пережити. Втрата найрідніших – це горе, яке сторонні, нехай навіть і близькі засліплені співчуттям люди, нечасто співпереживають.

«Фокстрот» особливо відгукнеться українському глядачеві. Так, він викличе біль, але й більше, ніж в інших країнах, співпереживання. Адже він про переживання трагедії пост-війни. Фільм уникає зображення самої війни, швидше намагається психологічно та емоційно передати її слабо розчинюваний у часі та пам’яті покруч, який продовжує за інерцією забирати свої невинні жертви.

Перед нами драма родини, син якої виконує військовий обов’язок в ізраїльській армії десь на лінії розмежування з ворожою Палестиною. Але власне героями цієї драми є швидше батьки хлопця та його сестра, аніж сам солдат. Крізь них, крізь їхню родинну цілісність, проходить гострим мечем сліпе лезо війни.

Важливо розуміти, що «Фокстрот» – знятий ізраїльським режисером. Ми знаємо, яку трагедію переживають народи на Близькому Сході ось уже більше ніж півстоліття. Арабо-єврейські війни, стіни на кордоні, теракти у житлових кварталах. Навіть коли немає активних військових дій, ненависть повсякденно просочує життя євреїв та палестинців, отруюючи не лише міжнаціональні стосунки, але й приносячи горе у внутрішні спільноти. Тому війна у цьому фільмі присутня. Вона, власне, і є в його епіцентрі. Хоча й жодних військових дій насправді не відбувається. Навпаки, велика нудьга солдат на блокпосту, їхні юнацькі мрії, які так дисонують зі службовими обов’язками, їхні танці в обіймах зі зброєю, все здавалось би промовляює до абсурду ситуації. Проте війна, дарма що невидима і знівельована до рутинних перевірок автомашин, потребує ритуальних жертв. Вона існує як первісне зло – десь далеко і невблаганно.

У метафоричному сприйнятті цей фільм – звинувачення цивілізації, яка так і не забула мови війни. Це екзистенційне звинувачення людській схильності бачити у ближньому можливого ворога, а не потенційного друга, ставити релігійні чи етнічні атрибути вище за етичні та духовні.

Обрамлений атмосферою війни, немов невидимим радіаційним фоном, фільм насправді швидше про батьківську любов, про подружнє взаєморозуміння, про горе матері та горе батька, про перші промені кохання, про втрату надії та її повернення.

Магнетичний танець зі смертю від талановитого режисера був визнаний не лише кращим ізраїльським фільмом року, але й знову полонив європейську публіку. «Фокстрот» отримав Гран-прі жюрі на Венеційському кінофестивалі, ставши другим поспіль успішним фільмом режисера після сенсаційного тріумфу у Венеції-2009 його фільму «Ліван».

Тому приходьте. В атмосферу, де добре кіно відкриває свої таємниці.

Олег Яськів

Samuel Maoz, Foxtrot, 2017

19 лютого, вівторок о 18.30 у кав’ярні Штука на вул. Котлярській, 8

, , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *