In кіноклуб Олега Яськіва

Піаніно (режисер Джейн Кемпіон, Австралія)

Говорити про кохання відверто та ще й публічно навряд чи можна щиро. Це одна з тих таїн, до яких, як до Бога, приходять самостійно. Саме тому внутрішні душевні пригоди та історії кохання найбільше цікавили митців. Адже у цих перлинах, нанизаних на тисячолітнє намисто історії, прихований справжній код людського життя. І митець, як найуважніший дослідник, хапається за таку перлину, щоб пояснити світ собі та іншим. Іншим же залишається вибір – розділити з митцем радість розкриття природи кохання чи вдовольнитися його мелодраматично-вульгарними проявами, які утворюють літературно-кінематографічну піну мистецтва.

Фільм «Піаніно» австралійки Джейн Кемпіон – одне з кращих відображень історії кохання у кіно. А зважаючи на частоту звернень до цієї теми, один з рідкісних прикладів успішного оминання мелодраматизму, невиправданого еротизму і смислової убогості.

Після надуспішного фільму «Піаніно», який приніс режисерці світове визнання і номінацію на Оскара як кращого режисера (вона стала другою жінкою в історії кіно), Кемпіон працювала в різних жанрах, переважно екранізаціях (Генрі Джеймса у «Портреті леді» або ж біографіях (Кітса у «Яскравій зірці»), а останні роки успішно працювала над зйомками коротких серіалів («Вершина озера»).

Поміщений у декорації середини дев’ятнадцятого сторіччя фільм «Піаніно» розповідає історію німої жінки, яка виходить заміж і разом з малою донькою переїжджає до Нової Зеландії, беручи зі собою фортепіано, яке слугує для неї чи не єдиним засобом комунікації зі світом. І фортепіано, і внутрішній світ героїні мало цікавлять її нового чоловіка. Відтак доля знайомить її з їхнім сусідом, який відчуває у жінці споріднену та самотню людину…

Як і все красиве – чи то людське тіло, чи художній твір – фільм довершений й в інших компонентах – у правдивому відтворенні вікторіанської епохи, у чудовій фортеп’янній музиці Майкла Наймана, у бездоганній акторській грі Гарві Кейтеля та Голі Гантер. Можна навіть дивитися на фільм зовсім по-іншому – як на одухотворену пристрасть до музики та її земне відображення у коханні чи як трагічне розв’язання майже звичного трикутника у людських стосунках. Можливо, завдяки такій багатогранності фільм з далекої країни отримав величезну підтримку на всіх континентах та провідних кінофестивалях.

Те, що Джейн Кемпіон жінка, проявляється не у прогнозованому мелодраматизмі та спрощенні, а у підвищеній емоційності та органічній чуттєвості фільму. У результаті стрічка стала драматично-піднесеною піснею про кохання. Кохання пристрасне, болісне, бунтівне. Таке, що називають справжнім, проте рідко зустрічають. Таке, про яке мріють лише сильні натури, які компроміс сприймають як поразку. Таке, що важко зберегти і донести до внуків. Таке, що так легко зрозуміти на екрані, коли маєш схоже у серці…

Нагороди: Золота Пальмова гілка у Каннах, 3 Оскари, Сезар за кращий фільм, 3 призи Британської кіноакадемії, 11 нагород Австралійської кіноакадемії, Золотий глобус та багато інших.

Олег Яськів

The Piano, Jane Campion, 1993

31 липня, вівторок о 18.30 у кав’ярні Штука на вул. Котлярській, 8

, , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *