In рецензії

Запах мандарина (режисер Жиль Легран, Франція, 2015)

Немов спокійні мовчазні вершники ми проминули межу літа й осені, зливаючись з ранковим сонцем, пам’яттю про шкільні роки і спогадами про ще одне літо. Ми перетинаємо багато прихованих ліній наших думок, про які часто немає з ким поговорити або ж просто складно говорити. У такому разі можна просто прочитати справжню поезію або ж розчинитися зі всіма своїми прихованими радощами та розчаруваннми у доброму кіно.

Світлий вереснево-сонячний фільм “Запах мандарина” французького режисера Жиля Леграна огортає паволокою особливого ранньоосіннього настрою, в якому тепло проминулого літа переплітається з морозяними натяками зими, а фарби розливаються імпресіоністичною розкішшю, пробуджуючи призабуті варіації смаку і завжди нові запахи знайомих речей.

Цей фільм справді магічний, якщо ми віримо у магію кіно. Історія вмирання і народження кохання, до якої так часто наближаються у мистецтві, тут розливається повноголосою поліфонією таємниць, нюансів, психологічних рівнянь. Вона відчутна майже на доторк, її смак можна відчути навіть крізь екран. Дивовижна навіть для сучасного кіно сміливість у зумуванні людських думок і підсвідомих образів. Усе це на тлі старого аристократичного маєтку, прекрасних пейзажів, тривожного долинання першої світової війни. У той час долі людей були покалічені, душі висушені, а почуття – огрублені. І саме тому так важко повернути втрачені почуття, віднайти справжню любов, відділити брудне від чистого.

Прекрасне відчуття дистанції виявляють автори фільму. Залишаючись делікатним у формах і деталях, фільм у той же час надзвичайно глибоко наближається до відповідей, які ми навіть собі часто соромимось дати: що головне у коханні – почуття чи пристрасть, чи можна відділити їх одне від іншого, де межа між вірністю і зрадою, як відрізнити одномоментну пристрасть від вічного кохання, що є шляхетність і де вона закінчується, наскільки гнучка жіноча гідність коли на дошці стоїть доля дитини, як розрізнити справжнього чоловіка від імітації манер та почуттів.

Усе це на настільки глибокому рівні наближення, що з’являється бажання відвести погляд. Але не через вульгарність зображуваного, а через необхідність звіритись зі собою, побути самому у декораціях фільму.

Досягається цей делікатний ефект присутності та залученості в екранну оповідь чудовою акторською грою, яка знову ж таки – не випирається з об’ємності фільму зірковою переграваністю, а навпаки – проймає органічною тотожністю епосі, декораціям та просто манері спілкування тієї епохи. Музика ж – прекрасна як і костюми чи інтер’єри, ненав’язливо, але наполегливо запрошує розчинитись у фільмі.

І ви розчинитесь, ви проживете та переживете його екранний час і повернетесь додому з дивним тихим запахом, який несподівано залишатиметься ще довго…

Олег Яськів

Gilles Legrand, L’odeur le mandarine, 2015

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *